УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПОРТАЛ

Джерела для вивчення басейну Сіверського Донця в скіфські часи представлені майже виключно археологічними пам'ятками. Їх досліджені почалося ще в першій половині XIX ст., але минуло багато часу та лише на початку XX ст., у зв'язку з підготовкою XII Харківського археологічного з'їзду, були проведені перші великі археологічні дослідження. Перші звістки щодо археологічних пам'яток Харківщини з'явилися в 1838 р. Вадим Пассек присвячує їм спеціальну статтю [1, с. 204 — 210].

Внаслідок роботи комітету по підготовці XII A3 в Харкові, збору даних про вже відомі пам'ятки, організації експедицій у різні райони Харківщини вдалося добитися значного поступу у вивченні краю.

Взагалі в дореволюційний період було розкопано понад 350 кургнів, але в науковому відношенні значна частка матеріалів, внаслідок незодовільної методики розкопок, поганої фіксації матеріалів та далеко не повних публікацій, утратила свою цінність. Історія вивчення пам'яток скіфського часу сучасної Харківщини вже була написана до 1956 р.| П. Д. Ліберовим [2, с. 5-20]. Далі ми наведемо лише основні моменти досліджень сіверськодонецьких пам'яток скіфського часу в другій половині XX ст. у таблиці.

Наведені дані щодо історії польових досліджень сіверськодонецьких пам'яток скіфського часу свідчать про масштабність археологічних робіт, які були проведені вітчизняними науковцями. Слід зауважити, що до 60-х років XX ст. акцент у археологічних дослідженнях був зміщений на розкопки курганів. Починаючи з 60-х років XX ст. з'являється тенденція рівномірного вивчення побутових та поховальних пам'яток.

Отже, у басейні Сіверського Донця на сьогодні відомо 18 городищ, більше 100 поселень, досліджено понад 350 поховань та зафіксовано окремі знахідки скіфського часу, що дозволяє зробити певні історико-архееологічні узагальнення.

По мірі накопичення археологічних джерел виникла об'єктивна необхідність їх наукової систематизації, розробки хронології та періодизації. Історіографія пам'яток скіфської доби лісостепової частини басейну Сіверського Донця налічує досить вузьке коло праць. Уже перші досліслідники скіфської культури відмічали досить самобутній характер пам'яток Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Дослідження поховального обряду та матеріальної культури, разом з даними писемних джерел, слугували основою для спроб відтворення політичної історії Скіфії та її етнічної мапи.

Перша спроба дати узагальнюючу характеристику сіверськодонецьких пам'яток була зроблена А. А. Спіциним. У цій роботі сіверськодонецькі кургани розглядаються поруч з іншими поховальними пам'ятками землеробських груп лісостепового населення Скіфії. Дослідник вважає, що вони належать скіфам-орачам, і малює мапу їх широкого розповсюдження. Робота А. А. Спіцина мала велике значення для розвитку вітчизняного скіфознавства, оскільки він перший узагальнив підсумки досліджень скіфоїдних старожитностей Лісостепу й розділив пам'ятки {стор. 121}на “етнографічні” групи та по хронологічним періодам, багато yваги приділив проблемі походження культури скіфського часу в Лісостепу. Цікаво, що дослідник основну роль у створенні скіфської культури відводив місцевим елементам [22, с 83-88].

Іншої точки зору дотримувався професор Харківського університет С.А.Семенов-Зусер. Він вважав, що територію півдня Східної Європи населяли скіфи-кочовики [23, с. 197]. Взагалі в той час це уявлення було домінуючим у науці. Його дотримувався і Б. Н. Граков. А скіфів-орачів він розміщував у верхів'ях Дністра та Бугу [24, с. 67-69].

Важливою подією вітчизняного скіфознавства була Перша конференція по скіфо-сарматській археології в 1952 p., на якій у результі дискусій дійшли висновків, що власне скіфи жили в степу Північного Причорномор'я, а Лівобережний лісостеп населяли нескіфські племена будинів, гелонів, меланхленів та ін. Але на той час локальні групи археологічних пам'яток лісостепової культури Лівобережжя вимальовувалися ще не досить чітко, що було пов'язане з недостатньою дослідженістю даної території, особливо Сіверського Донця [25, с. 25]. На цій конференції Б. Н. Граков та А. І. Мілюкова виділили посульську й середньодонські групи споріднених пам'яток і обережно віднесли до цього давнього населення, враховуючи їх погану вивченість, і скіфоїдні пам'ятки Сіверського Донця. Населення Дніпровського Лівобережжя скіфськоя часу вони вважали автохтонним, пращурами якого були пізньозрубні племена [26, с. 88-89].

Найбільша заслуга у вивченні пам'яток скіфського часу басейну Сіверського Донця належить Б. А. Шрамко. Саме з його ім'ям пов'язане виділення сіверськодонецьких пам'яток в окрему групу [27, с. 31-45]. Дослідження Б. А. Шрамко у всіх відношеннях відрізняється виключно науковим підходом до опису та інтерпретації усіх наявних на той час матеріалів. Ще до виходу у світ першої монографії в 1962 р. дослідник опублікував результати розкопок цілого ряду пам'яток скіфського часу, які і склали першооснову роботи такого роду. У підсумку автору вдалося охарактеризувати поховальний обряд, господарство та весь комплекс матеріальної культури землеробських племен басейну Сіверського Донця скіфського часу, виходячи з матеріалів, які були відомими на той час. Б.А.Шрамко є послідовним прихильником локалізації меланхленів на Сіверському Донці вже понад 40 років. Фінал скіфського часу в басейні Сіверського Донця він пов'язував із сарматською агресією [28, с. 176-234].

Саме його роботи були покладені в основу узагальнюючих видань по археології Скіфії, підготовлених В. А. Іллінською, А. І. Тереножкіним [29, с. 124-127] та А. І. Мелюковою [30, с. 235-237], але з тією лише різницею, що ці автори не підтримали гіпотезу Б. А. Шрамка о приналежності сіверськодонецької групи пам'яток скіфського часу меланхленам, яких згадував Геродот.{стор. 122}

П. Д. Ліберов утримався від етнокультурного визначення населення басейну Сіверського Донця в скіфський час [2, с. 83]. У своїй новій роботі Б. Н. Граков вважає міжріччя Дніпра та Дону місцем проживання гелоно-будинської спільноти, а на Сіверському Донці він розміщує меланхленів, які, крім відсутності городищ типа Басівки-Більська, нічим не відрізняються від лісостепових сусідів. А городище хут. Городище він вважає центром союзу племен меланхленів [31, с. 141 -142].

У 1967 р. на Другій скіфо-сарматській конференції А. І. Тереножкін указував на те, що в Північному Причорномор'ї існувала лише одна скіфська культура. Населення лісостепу не було автохтонним, а прийшло з глибин Азії. Воно було іраномовним, але осілим. Це були, скоріш за все, скіфи-землероби [32, с. 15-18]. На цій самій конференції Б. А. Шрамко висловив протилежну думку: у лісостепу жило нескіфське населення, етнічну належність якого на той час не було встановлено. А лісостепові племена, принаймні до пізньоскіфського часу, зберігали свою незалежність від степовиків [33, с. 92].

У колективній монографії А. І. Тереножкін та В. А. Іллінська вказують на те, що басейн Сіверського Донця в скіфський час був одним з найзаселеніших районів з населенням, спорідненим з племенами басейнів Сули та Псла. Відмічається лише відмінність у штучних домішках у кераміці. При етнокультурній характеристиці повторюються старі положення доповіді А. І.Тереножкіна в 1967 р. [34, с. 336-342].

А. О. Моруженко розглядає лісостепову зону між Дніпром та Доном як територію, де в VII—III ст. до н. є. сформувалась історико-культурна спільнота землеробського населення з багатьма загальними рисами в соціально-економічному і культурному розвитку. Вона вказує на декілька особливостей сіверськодонецької групи пам'яток: найменші розміри поховальних споруд, домінування видовжених чотирикутних могил, меридіональна орієнтація похованих, укріплення з перегороддями. Дослідниця вважає, що пам'ятки басейну Сіверського Дінця були залишені меланхленами [35, с. 25-40]. Концепція А. О. Моруженко ґрунтується на широкій основі археологічних джерел і безумовно заслуговує бути слушною. Однак, на нашу думку, історичні процеси на Дніпровському Лісостеповому Лівобережжі були складнішими та по-різному відбилися на долі окремих регіонів міжріччя Дніпра та Дону.

У свій час І. І. Ляпушкін включав племена скіфського часу басейну Сіверського Донця в штучно виділену ними так звану “зольничную куль туpy”, яка була розповсюджена на всій території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя [36, с. 5-88].

Особливо треба відмітити монографію А. В. Бандуровського та Ю. В. Буйнова. У ній було зібрано дані про всі досліджені на той час поховальні пам'ятки басейну Сіверського Донця раннього залізного віку. Дано вичерпну характеристику поховального обряду та супроводжуючого {стор. 123} матеріалу, переконливу етнокультурну реконструкцію, каталог пам'яток. Автори підтримали та доповнили новими аргументами гіпотезу Б. А. Шрамка щодо локалізації меланхленів на Донці [37, с. 4-264].

А. П. Медведев вважає, що міжріччя Дніпра та Дону у скіфський час було заселене будинами та гелонами. А в заселенні Середнього Дону у VI ст. до н. є. брало участь населення басейну Сіверського Донця [4, с. 114-117]. В останній час тезу о майже повній ідентичності культур Лісостепового Лівобережжя та середньодонських пам'яток активно розвиває В. І. Гуляєв, та вважає, що вони належать власне скіфам [39, с. 53-65]. Аналіз меридіанально-орієнтованих поховань Придніпровського Лісостепу й динаміки зміни їх кількості по регіонах провів Ю. Н. Бойко і пов'язав їх із постійними міграціями будинів [40, с. 59-78].

Вирішення питання фіналу пам'яток скіфського часу басейну Сіверського Дінця залежить від наукових побудов стосовно всього Північного Причорномор'я. Донедавна дослідники пов'язували загибель Скіфії з навалою сарматів [41, с. 33-34; 42, с. 30-34]. У найбільш розгорнутому вигляді ця концепція була розроблена в книзі К. Ф. Смирнова [43, с. 5-183]. Але внаслідок суттєвого уточнення датувань найпізніших скіфських курганів [44, с. 157-164],з одному боку, та хронології ранньосарматськи поховань Північного Причорномор'я [45, с. 52-62], з іншого, між першими та другими з'явився хіатус у півтора століття. С. В. Полин та А. В. Симоненко вважають, що в степу невідомі скіфські поховання пізніше початку III ст. та сарматські раніше середини II ст. до н. є. Цим дослідникам вдалося не лише знайти вразливі місця проблеми, але й показати слабкість традиційної джерельної бази, на якій будувалась концепція сарматського захоплення Скіфії. Але не виключено, що відсутність у Степовому Причорномор'ї як скіфських, так і сарматських поховань, датованих III ст. до н. є., пояснюється недосконалістю скіфо-сарматської хронології, особливо для перехідних епох [46, с. 86]. Як відомо, вона спирається на датування по античному імпорту. У цьому випадку будь-яка нестабільність у степу обов'язково викликала порушення традиційних торгівельних зв'язків, приплив імпорту на деякий час припиняється, унаслідок чого зникають надійні підвалини для вузьких датувань. Мабуть, саме така ситуація склалась у Північному Причорномор'ї в III ст. до н.е. [38, с 145]. Отже, на сьогодні остаточне вирішення цього питання є завданням для нових досліджень.

У підсумку слід зауважити, що сіверськодонецькі пам'ятки скіфського часу, у першу чергу поховальні пам'ятки, враховуючи високу ступінь їх пограбованості (а тому та бідність поховального інвентарю), ніколи не привертали до себе особливої уваги археологів і не були в центрі широких дискусій, на відміну від пам'яток Степової Скіфії, Дніпровського Правобережжя, басейну Сули та Середнього Подоння. Але в той самий час нові розкопки цих пам'яток на Харківщині вказують на перспективність їх подальшого дослідження.{стор. 124}