УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПОРТАЛ

Кінець XVIII - початок XIX ст. - "час великих і соціальних змін і перетворень в Україні"¹ - дивує своєю стабільністю. Певною мірою оте "тривале середньовіччя", коли час немов завмер, може характеризувати внутрішнє життя колишніх Гетьманщини та Слобожанщини, потривожене де-не-де селянськими заворушеннями, чи "авантюрою" В.Каразіна про відкриття університету в Харкові. Питання про конфлікти ця доба, здається, відсуває на задній план. "Малороссийский народ вообще, от самого знатного до последнего человека, имеет нрав тихий, робкий, застенчивый, ненахальный, на немецкий похожий"², зазначав знавець українства кінця XVIIIст. О.Шафонський. Стереотипне уявлення про українця простого, наївного, дещо неповороткого вирізняє і літературні твори цього часу:

По нашому хохлацьку строю,
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне що волом:
І будеш в плузі походжати,
До броваря дрова таскати.
А може, підеш бовкуном.³

так описував українця класик і основоположник нової української літератури І.П.Котляревський.

Стрімку зміну народної вдачі від "геройства" козацтва до спокійного, розміреного образу життя чи не найяскравіше й найобразніше зобразив романтик М.І.Костомаров: "Жгучее, шумное лето заменяется меланхолической плаксивой осенью. Так пламенное, бурное казачество уступило место томительно-тихому миру чумацтва и бурлацтва".⁴

На такому тлі для історика цікавий кожний нюанс, всякий виняток, кожний конфлікт, поясненний чи ні. Однак, на нашу думку, час кінця XVIII- поч.XIXст. - надто контроверсійний щоб втиснути його в характеристику "стабільності". Конфлікт модернізації та традиції, що власне "живив" російську історію з початку XVIIIст., саме у цю добу дістав свій розвій на українських землях, інкорпорованих до Росії. Затишшя часу змін доволі цікаве, бо саме тоді "жартував" все той же Котляревський, в Харкові 1801р. з?явився анонімний пасквіль, в якому "хохлы" протиставлялися "москалям".⁵ Та і "стабільність" та надто відносна; підполковник російської армії Чуйкевич 1812р. у "замечаниях о природном моем крае" генералу Барклаю де Толлі називав українських жителів "полными негодования", "Сей край, в коем ненависть народа к дворянству очевидна, может быть возмущен"⁶. Себто певним є те, що історія межі XVIII-XIXст. ще потребує копітких студій.

З огляду на заторкнуту проблематику особливий інтерес становлять дослідження взаємовідносин "свого" та "чужого"(а своє пізнається лише зіткнувшись з чужим) , різних груп населення, етнічних конфліктів. Саме у конфліктній ситуації соціум виявляє можливості мобілізації тих чинників, які були непомітні в марудному перебігові будня. Саме тому нашу увагу і привернуло ставлення українського населення Слобідськоукраїнської губернії до військовополонених турків і розправа над "нехристями" в містечку Валках 1812р. На низку справ з цього приводу, що переховуються в Державному архіві Харківської області, ми натрапили невипадково. Працюючи над перекладом спогадів професора Кр.Д.Роммеля, нам слід було прокоментувати колоритно описаний ним конфлікт у Валках. На жаль, єдина надрукована з цього приводу стаття краєзнавця Пашкова 1884р.⁷, була і є для нас неприступною. Останньою надією залишалися архівні студії, і відповідні матеріали були знайдені в досить великому фонді Харківського губернатора. Вже після розгляду нами низки архівних матеріалів, на певні відомості про "Валківську розправу над турками 1829р.(?)" натрапляємо в довідковому виданні І.Лисенка "Валківська енциклопедія". Базуючись на невідомих нам переказах й матеріалах та газетній статті місцевого краєзнавця Т.Поліщук, укладач, з помилкою в даті та неправильно розтлумачивши причину конфлікту (про те що полонених турецьких дівчаток везла "княгиня" (?), до якої почали "чіплятися" турки (див. Додаток 3)), в цілому досить вірно описує перебіг події.⁸

На початку ХІХ ст. Валки - типове провінційне українське містечко (за кількістю мешканців 5392 жителів(чоловічої статі) ледь більше Харкова 5373 чол.⁹), колишній сотенний центр Харківського полку. Звичайно, містечко початку ХІХ ст. це радше село, оточене десятком хуторів, як про це свідчить опис міста 1804 р. (Пантелеймонівський, Поліковський, Топірний, Турушківський, Сухомлинів, Рубанівка, Ольховий тощо)¹⁰. В описі міста 1767р.узагалі - 23 хутори¹¹.

Марудне, знудьговане життя тривало тут століттями. Український радянський письменник П. Панч (сам родом з Валок), в одному зі своїх творів про 20-ті рр. ХХ ст. влучно називав те містечко, в якому виразно проглядалась його мала Батьківщина "Сонгородом": "За що назвали якусь сотню дві підсліпуватих хаток містом, було не зрозуміло. На горі виднівся цвинтар. Там певно, були поховані, не люди, а надії всіх, хто в цьому місті чогось прагнув. Справжній Сонгород"¹². Важко щось додати до цієї характеристики.

Але вже 1785 р. Валки - типовий повітовий центр з "судебными местами" і цейґгаузом, п'ятьма церквами, торговими рядами та шістьма ярмарками щороку, "торгами" двічі на тиждень. 1802 р. у Валках відкрито початкове училище, 1807 р. його перебудували, 1810 р. почалося будівництво кам'яного собору Успіння Богородиці (освячений 1816 р.), 1812 р. - відкрито міську лікарню¹³.

Діалог модернізаторських імперських нововведень та старих українських містечкових традицій уже на початку ХІХ ст. був доволі відчутним у Валках, де поруч з освіченим істеблішментом урядовців, вчителів, аптекарів, купців існувала і співдіяла могутня селянська стихія. Основними промислами містечкових жителів, крім сільського господарства, були винокуріння, торгівля, розведення садків¹⁴. Ця стихія жила за дещо відмінними звичаями і окремі заходи імперської політики, такі як розміщення військовополонених турків, слугували своєрідним подразником для тієї традиційності. Певною мірою в конфліктній ситуації як місцеві дрібні службовці, так і селяни довколишніх сіл поєднувалися в одну спільноту задля досягнення певної мети - придушення заворушення військовополонених. Селян та мешканців міста очолювали колезький радник Мокренець та "ісправник" Бутович - діячі місцевої бюрократії, офіцери Мельников та Богаєвський. Така спільність інтересів представників різних груп, їх консолідація досить цікава для характеристики взаємин початку ХІХ ст., виразно підкреслює і функції соціального конфлікту, коли "конфлікт з зовнішніми групами підсилює внутрішню згуртованність" ¹⁵.

Формування такого своєрідного реґіону, як Слобідська Україна, безпосередньо пов'язане з прикордонним чинником - боротьби між двома світами, різними укладами та способами життя. Від початку цей окраїнний реґіон формувався як плацдарм захисту-наступу Московської держави на васала Порти - Кримське ханство. Контакти слобожан з військовополоненими мусульманами, тривале перебування значної кількості українців з слобід в "ясирі", у Криму, Азові, Туреччині - характерна картина освоєння цієї частини Дикого Поля.

Унаслідок тривалих воєн на Слобожанщині з'являлися й мусульманські військовополонені. Харківський обозний І.Г.Квітка відзначав у своєму щоденнику: "1738 г. июня 24 Владимира Карасубазарского полоняника крестили на Основе: восприемниками были Иван Григорьевич Ковалевский, Дмитрий Челембей и жена сотникова Христина Голуховичева."¹⁶. Шкода, але про кількість військовополонених мусульман часу існування слобідських полків ми практично не маємо даних. Проте про долю одного з полонених маємо доволі цікаву справу серед діловодства Валківського повітового суду кінця XVIII ст. (Додаток 1). Вихрещений за малолітства Яків Кадир пережив усі злигодні підданського життя, ставши кріпаком у І.Г.Ковалевського, з кріпацького стану йому так і не вдалося звільнитися.

Втрата реґіоном прикордонного значення, перетворення його на провінцію імперії, сприяли, опріч іншого, низці непродуманих кроків з боку імперської влади. Російсько турецькі війни другої половини XVIII - поч.ХІХст. (1768-1774, 1787-1791, 1806-1812рр.) висували на передній план проблему розташування турецьких військовополонених. Для цієї мети, здавалося, Слобідськоукраїнська губернія підходила найкраще - знаходилася за кількасот кілометрів від театру бойових дій, мала всі умови для утримання певного числа полоняників. Уже під час війни 1787-1791рр. маємо кілька відомостей про розташування "турків" в містах Харківського намісництва¹⁷. Відомо, що під час війни 1806-1812рр. турецькі військовополонені розміщувалися в трьох губерніях Російської губернії: Слобідськоукраїнській, Воронезькій і Тамбовській¹⁸.

Певні дані й кількадесят грубеньких справ маємо стосовно розташування в містах Слобідськоукраїнської губернії турецьких військовополонених 1810-1812рр.(Див.Додаток2). Всього в повітових центрах і Харкові повсякчас знаходилося близько 3 тис. турків, начебто число невелике.

Слід звернути увагу на побут турків: жили вони доволі вільно, листувалися через одеських та миколаївських купців з Батьківщиною. Навіть у полонених зберігалася чітка стратифікація, турки-чиновники тримали слуг. Серед полонених були й жінки. Жили турки в казармах, а також доволі часто на квартирах в місцевих жителів, або орендували будинки. Царський уряд видавав їм "кормовые и жалованные деньги"по 10 копійок щомісяця¹⁹. Облік полоненим вівся не зовсім зграбно, свідченням цьому плутанина з відправкою полонених яничар додому після Бухарестського миру влітку 1812р.²⁰.

Уряд турбувався як про благоустрій, так і про повернення на Батьківщину цих полонених. Однак звернімо увагу на досить цікавий факт - у м. Валках чисельність турків досягала 600 чол. - себто 10% чоловічого населення.

Яким було ставлення до турків в українській народній культурі XVII - XVIII ст.? Напевно це питання потребує окремих студій, без сумніву перспективних. Тим більше, що існує подібна розвідка М.Ґротгауза стосовно образу турка в імперії Габсбурґів того часу²¹. В Австрійській імперії, теж прикордонній з Османською, серед простолюду турок набував рис "злого", "розбійника", постаті для лякання дітей. Щось подібне можна сказати і про образ турка в тогочасній уяві українця. Дослідник українського фольклору М.Костомаров відзначав: "Татарин и турок у малоруссов соеденяются в одном понятии неверного "бусурмана, бузувіра"…Неверные - враги христианства, а потому с ними должно быть во всегдашней вражде, их не надобно жалеть"²². Образ турка напевно був неґативним - невірний, іновірець, чужий. Всі неґації полонені турки підтверджували своєю поведінкою.

Турецька поведінка і ставлення до турків українського населення потребують певних уточнень і обмовок, з огляду на третю сторону конфлікту - себто російську імперську владу. Нав?язлива мрія заволодіти Босфором й Дарданеллами примушувала російський уряд кидати на досягнення цієї мети чималі засоби й сили. Це стосувалося і ставлення до турецьких військовополонених, яке було доволі поблажливим. Ще поблажливіше царський уряд став ставитися до полонених яничар, коли 1809р. до Росії перебіг Раміз-паша, турецький реформатор та опозиціонер²³.

З іншого боку, кілька вцілілих кримінальних справ кінця XVIII ст. змальовують поведінку турецьких полонених у не зовсім привабливому світлі. Так, 23.XI.1790р. у м.Богодухові полоняник Сулейман Байрактар, що мешкав у цехового Сави Явдака, намагався зґвалтувати доньку останнього "анну четырнадцати лњтъ" (справу закрито за недоведеністю злочину)²⁴. 21.ХІІ.1791р. три турецьких полоняника в м.Валках убили жінку, що збувала їм крадене²⁵. (Вирок доволі поблажливий - винуватців записали козаками в Чугуївський полк.).

Не менш певно конфліктогеним було ставлення українців до військовополонених турків. 24.IV.1791р. сім'я Тарасенків у Богодухові побили кількох турецьких чиновників, позабиравши чалми (при тому полонений турок Ахмет від ран та "увечий" помер)²⁶. Доволі цікавий випадок стався і після описуваних нами подій. В м.Лебедині 20.VII.1812р. квартальний "надзиратель" Старосвітський, зібравши ватагу п'яних конторських службовців, напав на полоненого турка Седем-Агмета, забрав у нього "боевые знаки", на ґвалт збіглися інші полонені і ледь "не произошло худого последствия". Після того, 6.VIII вночі Старосвітський з партією "жителей распутного поведения" почали шукати Седем Агмета в домі вдови Дробицької (sic!), та застали там двох інших турків, котрих немилосердно пограбували²⁷ .

Так уже після закінчення війни та подій у Валках городничий з м.Куп? янська відписував про турків, що знаходилися під судом у Куп?янському повітовому суді: троє з них були схоплені за крадіжку в секретаря Макєєва"різних речей", турок Алі Мустафа "за воровство у купца Герасименкова из лавки газу". Крім того, полонених у Куп?янську судили за крадіжку одягу, риби, баранів, Магмета Асмана та Мустафу Сулимана за "насильственное прелюбодеяние с обывателькою Муренцовой" і таке інше. Тобто всі вади з життя полонених так чи інакше відображались на стосунках з місцевими обивателями. Дивують вироки звинуваченим туркам - їх посилають в "работный дом", або віддають в "партикулярные роботи" до місцевих жителів, однак згодних взяти турків у робітники серед куп?янських мешканців "не оказалось", застосовувалася й система штрафів²⁸. Що говорити, коли нарівні з "простими" у місцевих жителів крав турецький мулла²⁹ .

Про не зовсім миле життя полоняників свідчать не лише приклади грабунків і ґвалту. ( Після подій у Валках, одного з турків узагалі помістили в божевільню³⁰ ). 18 липня 1812р. у Богодухові під час переклички полонених турків з "2ї партії чиновник" ага Абдулла Гусейн "будучи напилымъ"вдарив себе ножем и "рњзал по груди", але схоплений товаришами "и к лишению себя жизни не допущен". Через день, прохмелівши, він прийшов до городничого і сказав, що прийме християнство³¹. Перехід у християнство турка не був винятком, 1813р. в Сумській Воскресенській церкві було охрещено ще три полонених турки³². Тобто явища переходу мусульман у християнство не були подинокі. Але здебільшого полонені залишалися при старій вірі й якщо, живучи в чужому світі, зважали досить помірковано на зміну релігії дорослими особами, то причиною спалаху "турецкого возмущения" стали вихрещені неповнолітні турецькі дівчатка.

Отже, вцілілі справи свідчать про відсутність толеранції між обома сторонами - полоненими і місцевим населенням. Проблеми мали виникнути.

Професор Харківського університету протягом 1811-1813 рр. німець з Гессен-Касселю Крістоф Дітріх Роммель явно симпатизує у своїх спогадах турецьким військовополоненим. Захоплюючись Сходом, вивчаючи арабську мову Роммель відчував до мусульман неабияку приязнь, спілкувався з багатьма з них, а господаря Молдови Каллімахі вчив латини³³. Професор сумує за іншим приятелем, чорнобородим пашею, що реґулярно молився, мав мініатюрний Коран і відвідував Крістофа-Дітріха, коли той приїзджав до тещі у Водолагу (велике село поблизу Валок). Саме цей паша "став жертвою різанини ( "Massacre" - різанина - вираз Роммеля) у Валках 17 жовтня 1811р."³⁴. Мемуарист плутає дати "різанина" відбулася 18 липня 1812р. Проте далі досить точно зображує початкову причину конфлікту. Під час проїзду через місто одного з сусідніх дворян, полонені помітили в повозці турецьку дівчинку й задля її визволення організували "союз"…

Про спалах "турецкого возмущенія" яскравіше свідчить рапорт колезького радника Г.Мокренця (Див. Додаток 3), датований наступним днем після події. Через Валки з Бухареста до Москви проїзджала "майорша Буличова", з якою їхало дві вихрещених малолітніх дівчинки "нарњченных при крещении Анною и Надеждою…" . Це й послугувало "іскрою" для заворушення турків. Поведінка турків у цьому разі піддається поясненню, чимало російських офіцерів під час війни забирали неповнолітніх турків собі в "козачки" та служанки. Наприклад, в Чугуївському повіті полковник Панов з чугуївського уланського полку взяв у "Силістрії" хлопчика³⁵. Командуючий російською армією генерал П. Чичаґов в листі до слобідсько-українського губернатора І. Бахтіна відзначав: "Ізвозъ малолњтних турокъ былъ послњ каждой войны съ сим народомъ в обычаемъ между нашими чиновниками"³⁶ (Див. Додаток 5).

Захоплення в полон неповнолітніх, охрещення не за їх волею - надто істотні подразники для полонених турків. Близько сьомої вечора військовополонені оточили поштову станцію, де зупинились дівчатка. Прибулий колезький асесор Г. Мокренець попрохав їх розійтись доки буде зроблене "надлежащее изследованіе и разбирательство". Але яничари, котрих очолив чиновник Юсуф-бей, увірвались на пошту, схопили дівчаток, почали озброюватись палицями і косами, щоб бити місцевих жителів. Однак ніч розвела ворогуючі сторони. Місцевих жителів для оборони очолили штаб-ротмістр Мельников, що виконував обов'язки городничого, та валківський "исправник" Бутович. Насамперед валківці потурбувались про охорону казеного погребу та в'язниці. Бутович зібрав хоробрих з валківських околиць, довколишніх сіл. До речі, "городскихъ жителей в разпущениі полевой работы за отлучкою и по побњге изъ города отъ страху домашних не имелось во время бунта и до ста человњк"³⁷ . Себто "билися" з турками переважно прибулі з повіту. О п'ятій ранку турки пішли в наступ і вбили кількох місцевих жителів. Подальші події невідомі так детально.

Певні подробиці описує Кр. Д. Роммель, зазначаючи про те, що "неподалік від міста я побачив натовп озброєних косами, зі здобутими турецькими трофеями п'яних російських селян і солдатів, які під керівництвом жорстокого губернського комісара, колишнього хірурга (sic !!!) повбивали нещасних турків, що ховалися в момент їхнього нападу"³⁸. Турецького приятеля Роммеля, як він довідався, також схопили по дорозі до церкви, через боязливість шкільного інспектора, в якого той шукав притулку.

Тобто 18 липня 1812 р. відбулося побиття чи, як говорить Роммель, різанина полонених турків. У цій колотнечі було вбито 380 турків та поранено 16. Власне така кількість вбитих порівняно з пораненими уже свідчить про жорстокість місцевого населення. З міських жителів 10 чоловік смертельно поранено, "легче ранено более ста, да еще несколько человњк из сельских обывателей"³⁹ . Близько ста двадцяти турків потікало невідомо куди. За пізнішими відомостями (див. Додаток 4) ці утеклі нападали на довколишні хутори. П'ятдесят п'ять турків "вивели" до Водолаги⁴⁰. Інших, напевно, кинули до острогу.

Українські селяни та солдати, дірвавшись до турецького майна, розграбували і продовжували грабувати після 18 липня мусульманські речі, надалі впродовж кількох місяців місцеве керівництво намагалось повернути бодай частину з награбованих речей (до речі, серед вкраденого були дві книжки)⁴¹.

Напевно, треба зважити на ту річ, що різанина турків відбулася вже після укладення і ратифікації Бухарестського миру між Російською і Османською імперіями (11.VI.1812) і вторгнення Наполеона (12.VI.1812), тобто за нагальнішими подіями ця залишилась немов на узбіччі, але звичайно мала певний резонанс. Харківський губернатор І.І. Бахтін відправив у Валки низку ордерів, де вимагав у місцевого керівництва відповідей на питання: чому відбувся грабунок та чому не було вчасно донесено про цю подію. В ордері І. Бахтіна мовилося і про те, щоб турки "были усмирены кратчайшими способами" без кровопролиття. Для цього слід було розділити турок на частини, розмістити в різних частинах міста і в острозі, по можливості не застосовувати військової сили, зробити переоблік турецьким полоненим, що залишились живими⁴². 25 липня начальник яничар Загарун-паша відправив послання керівникам полонених турок в Богодухові, Охтирці та Лебедині, щоб полонені жили з "русскими" спокійно й сумирно, а в разі потреб скаржились місцевим городничим чи губернаторам⁴³.

Чи змінилася поведінка турків після сумних подій у Валках? Певно, що ні. У жовтні 1812р.більшість турків було відправлено на Батьківщину. Однак навіть тут не обійшлося без ексцесів. За донесенням харківського городничого, студент харківського колегіуму Василь Анісімов "объявил", що турки підманули й повезли його молодшого брата Миколу⁴⁴ тощо.

Російська сторона не залишилася в боргу, про що свідчить згаданий уже лист П. Чичаґова до губернатора І. Бахтіна від 13.VIII. 1812 р. П. Чичаґов наголошує на своїй забороні силоміць вивозити і хрестити турецьких дітей (Додаток 5), вважаючи це однією з причин бунту. Як годиться, конфліктну справу, з огляду на важливіші події швиденько "зам'яли". Професор Роммель відзначає, що йому нічого не відомо про розслідування злочину, звинувачуючи байдужого губернатора ("чи згодом після цього у великій імперії забули про той великий злочин мені нічого невідомо")⁴⁵.

Кримінальну справу "о произошедшем в городе Валки смертоубийстве военнопленныхъ турок" було відкрито у вересні 1813 р. й до допитів викликано городничого штаб-ротмістра Мельникова, "ісправника" Бутовича та одного з керівників винищення турків підпоручика Віктора Богаєвського⁴⁶ .

Власне приводом для продовження справи послугувало слідство над Степаном Гончаренком, котрого купець Крамаренко звинуватив у крадіжці речей. На суді Гончаренко "с увещеванія священника" сказав, що речі у нього не "воровскіе", а скуплені за гроші, пограбовані їм "во время убійства в городе Валках военнопленных турок: всего двадцать голландских червонцевъ и часы турецкіе, из коихъ он дал якобы два червонца и часы валковскому Степану Крамаренкову и по учинению ?му особого попросению обучить делу перепроса"⁴⁷. Однак усю справу не закінчено і внесено на ревізію 1816 р., сам губернатор Муратов відзначав, що Валківський суд проводив ту справу слабко, "тем болње, что дњло сіе по важности его гораздо прежде надлежало быть оконченным"⁴⁸. Про подальше справочинство стосовно убивства турок нам невідомо.

Через тридцять років у матеріалах для статистичного опису Харківської губернії відзначено про Валки: "Добрый нравъ жителей доказываетъ ихъ религиозность … и их благовоспітаніем, также и малым числомъ преступленій. Последніе обстоятельство можно отнести и к нравственности целого уезда, всњгда почти свободнаго от тяжебныхъ дњл и несогласій"⁴⁹.

Власне, розглянувши "конфлікт" 1812 р. у Валках, відчуваємо певний дисонанс. З одного боку, мирне населення, яке раптом вибухає нестримним бунтом, жорстокістю, потому вгамовується і знову тиха провінція, "Сонгород". Саме тут спостерігається неоднозначність усталених підходів до суспільної психології.

Для характеристики поведінки населення Валок напевно слід використати влучне спостереження французького історика Л. Лефевра про те, що ми звикли розглядати історичні події в категоріях механіки (підйом - спуск, прогрес, розвиток, деградація), але ментальні процеси слід аналізувати за допомогою іншого понятійного апарату, не з механіки, а з електрики ("спалах", "розряд", "різниця полюсів")⁵⁰. До України початку ХІХ ст. напевно не зовсім доцільно використовувати поняття "спокою", затишшя і т. ін., і це стосується не лише бурхливих реакцій на чуже. Соціальний конфлікт всюдисущий, суспільство трансформується повсякчас⁵¹, хоча і набирає ця конфліктність різних масштабів і форм ("своє" - "чуже", "нове" - "старе", "багате" - "бідне", "свобода - порядок" тощо). Усе це свідчить про широке поле досліджень для істориків, соціологів, психологів.