УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПОРТАЛ

Останнє десятиліття ХХ століття ознаменувалося значними геополітичними змінами в Європі та світі. Крах комуністичного режиму в країнах Центрально-Східної Європи призвів до розпаду комуністичного табору і ліквідації Радянського Союзу. Відбулося об'єднання Німеччини, а на теренах колишнього СРСР утворилася низка незалежних держав. Понад два десятки держав і народів євразійського континенту відмовились від попереднього політичного курсу і здійснили перші кроки на шляху до „західної" цивілізації, що З. Бжезинський назвав „справжнім тектонічним зсувом", а О. Тоффлер процесом „зміщення влади на світовому рівні". Ці геополітичні зміни поклали край Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародних відносин, сформованій наприкінці Другої світової війни і означали перехід від біполярного до поліполярного світового устрою. Поряд із дезінтеграційними процесами на сході Європи інтеграційні процеси на заході континенту з утворенням Європейського Союзу вийшли на вищу стадію розвитку. За усієї невизначеності майбутнього стало очевидним, що Європа і світ перебувають на перехідному етапі розвитку до якісно нових відносин.

Наслідком та одним з головних результатів геополітичних трансформацій на рубежі 80-х - 90-х років ХХ ст. стало відновлення Української державності, що ознаменувало завершення глобального протистояння у формі т.зв. „холодної війни". Не випадково американський дипломат С. Телбот охарактеризував незалежну Україну як ключовий елемент у новій Європі, зважаючи на її геополітичне становище та розмаїття природних ресурсів [1:5]. В ракурсі геополітики Україна займає на Євразійському континенті винятково важливе, значною мірою унікальне місце, яке часто визначається поняттями „географічний центр Європи", „перехрестя між Сходом і Заходом".

Розпад т.зв. „східного блоку" створив передумови виникнення нової Європи та одночасно породив нові геополітичні невизначеності і суперечності. Як зазначав 37-й Президент США Р. Ніксон, „кінець „холодної війни" не спростив світ, а зробив його складнішим" [2:16]. Відновлення єдності Європи передбачає дезінтеграцію Євразії, геополітичний переустрій усього посткомуністичного простору. Враховуючи безперспективність подальшої виключної орієнтації на Схід (тобто Росію), для України виникла необхідність відроджувати історичні та налагоджувати нові відносини із країнами Заходу -провідними державами європейського та євроатлантичного простору, розбудова конструктивних відносин з якими стала визначальним фактором утвердження державності України та реалізації її геополітичного потенціалу.

До провідних держав Заходу належить Велика Британія, відносини з якою з 1991 року забезпечують Україні реалізацію у практичному поєднанні стратегічних західноєвропейського і трансатлантичного напрямів її зовнішньої політики, та, як засвідчує досвід міждержавних стосунків на багатосторонньому рівні, здатні впливати на інші ключові напрями останньої. Слід зазначити, що українсько-британські відносини до початку заключного десятиріччя ХХ ст. в силу географічних та історико-культурних особливостей обох країн, історичних обставин не набули стабільного конструктивного характеру. На перший погляд країни знаходяться достатньо далеко одна від одної, на різних кінцях Європи, але сучасні засоби комунікації дозволяють підтримувати та розвивати двосторонні контакти, які своїм історичним корінням сягають Середньовіччя. Відсутність будь-яких територіальних претензій, національних упереджень, глибоких історичних образ дало змогу обом країнам наприкінці ХХ ст. почати розбудову повноцінних двосторонніх взаємин. Сьогодні Велика Британія, як провідний учасник сучасних міжнародних процесів і структур, є одним із ключових партнерів України на західному напрямку її зовнішньої політики.

Актуальність дослідження українсько-британських відносин протягом 1991-2004 років зумовлена необхідністю аналізу в цілому особливостей формування геостратегії та зовнішньополітичної концепції України як незалежної держави, досвіду реалізації відносин із ключовими суб'єктами сучасної системи міжнародних відносин та геополітичних умов здійснення співпраці між двома країнами в контексті розвитку міжнародних відносин, внутрішніх трансформаційних процесів в Україні з метою оптимізації подальшої її інтеграції в європейське та світове демократичне співтовариство. Події, що відбулися в Україні наприкінці 2004 року, ознаменували початок нового етапу в розвитку української державності, засвідчили принципові зміни підходів до здійснення та коригування засад зовнішньої політики держави. Сьогодні важливо не повторювати помилок минулого, остаточно позбутися усталених стереотипів, упереджень та комплексів, консолідувати суспільство навколо національної ідеї розбудови України як європейської держави та активного учасника міжнародних процесів.

Історіографія дослідження проблематики українсько-британських відносин у 1991-2004 роках представлена низкою праць українських вчених, як-от, Н. Яковенко, Ю. Крушинського, І. Храбана, В. Майка, П. Ігнатьєва, В.Дударьова, М. Пічугіної, О. Неприцького, Л. Ямпольської, у яких зазначена проблематика найчастіше розглядається за окремими аспектами і в контексті зовнішньої політики Великої Британії. Серед монографічних досліджень виділимо праці Н. Яковенко та Ю. Крушинського [3,4], в яких вперше зроблено спробу комплексного аналізу основних досягнень, проблем та перспектив відносин двох країн в контексті основних тенденцій розвитку сучасної системи міжнародних відносин. Відзначимо також працю британського дослідника Р.Волчука „Зовнішня політика України та політика безпеки 1991-2000" [5].

Нещодавно автором статті видано монографічне дослідження, присвячене комплексному конкретно-історичному аналізу процесу становлення і розвитку українсько-британських міждержавних відносин у 1991-2004 роках, в якому детально розглянуто особливості геополітичних умов їх реалізації, визначено ключові геополітичні чинники впливу [6].

Метою статті є висвітлення геополітичних умов становлення і розвитку українсько-британських відносин протягом 1991--2004 років через комплексний аналіз особливостей здійснення впливу на них системи ключових геополітичних чинників. Досягнення цієї мети та застосування відповідного підходу до вивчення проблеми дає можливість здійснювати поглиблене вивчення окремих напрямів та ключових аспектів проблематики реалізації співпраці між Україною та Великою Британією з урахуванням особливостей геополітичної орієнтації країн та специфіки реалізації їх зовнішньої політики.

Для розгляду геополітичних умов розвитку відносин між Україною та Великою Британією застосовано своєрідну тривимірну систему координат - вплив на українсько-британські відносини основних геополітичних чинників, якими є Росія, США та ЄС (див. схему 1). Вони безумовно породжені історико-культурним досвідом та геополітичними усталеними детермінантами розвитку обох країн та потребують комплексного розгляду у їх єдності і взаємовпливах.

Особлива роль Росії в українсько-британських відносинах зумовлена двома основними об'єктивними обставинами - історико-культурними, політичними та економічними зв'язками України та Росії і зацікавленням керівництва Британії у співпраці з Росією в політичній та економічній сферах.

Після офіційного розпаду СРСР британське керівництво серед пострадянських країн, визнавши їх незалежність, надало пріоритет відносинам з Росією, яку бачили в ролі реальної правонаступниці Радянського Союзу, лідера та гаранта стабільності в рамках новоствореного СНД. У Великій Британії, окрім політичної еліти, мало хто знав про існування України не як провінції СРСР чи Росії. Однак гостра соціально-економічна криза останньої, внутрішньополітичні проблеми, посилення шовіністичних настроїв досить швидко викликали певне розчарування в країн Заходу і побоювання щодо можливості відновлення єдиного державного утворення на пострадянському просторі. Ці обставини сприяли збільшенню їх уваги до інших молодих держав у регіоні, і в першу чергу до України, яка на той час до того ж володіла третім за обсягом у світі ядерним арсеналом.

Активізації українсько-британських відносин сприяв процес відмови від ядерного арсеналу, що юридично відбувся протягом 1992-1994 років. В умовах нестабільної ситуації в Росії, її втручання у внутрішні справи сусідніх країн уряд Великої Британії підтримав Україну під час конфлікту навколо так званої „проблеми Криму". Офіційну позицію Великої Британії висловив Міністр закордонних справ Д. Херд в Києві у травні 1994 року, зазначивши, що „британська позиція в цьому питанні є гранично чіткою: Крим є складовою частиною України, він знаходиться в межах її кордонів, визнаних світовим співтовариством. Отже, непорозуміння мають вирішуватися урядом України та керівництвом Криму без застосування сили або силових методів" [7:88].

У середині 90-х років відбулося посилення позицій відносин з Україною у зовнішній політиці Великої Британії. Це проявилося, зокрема, в інтенсивному двосторонньому діалозі на різних рівнях протягом 1995-1996 років, характер та результати якого засвідчили завершення періоду односторонньої орієнтації на Росію та пошук інтересів у відносинах з Україною як перспективним партнером. Впливова британська газета „The Times" опублікувала статтю, в якій йшлося про необхідність підтримки Заходом України в умовах намагання Росії посилити вплив на колишні радянські республіки [8:67]. Посилену увагу міжнародного співтовариства до України було яскраво помітно під час візиту до Києва Прем'єр-міністра Дж. Мейджора у квітні 1996 року. Зокрема, та ж „The Times" у редакційній статті зазначала: „Стабільність на Сході залежить від сильної, процвітаючої і вільної України...", а російський часопис „Известия" застерігав, що „проти Москви Лондон пустить у хід українську карту" [9:4].

Необхідно врахувати, що Росія, особливо на початку 90-х, розглядала Україну як традиційну сферу своїх інтересів, а не як рівноправного стратегічного партнера. Вона прагнула не випускати Україну з-під впливу, прагнучи залучити її в нові інтеграційні структури, як-от союз Росії-Білорусі, або через зміцнення організаційних структур СНД. Не відповідало національним інтересам Росії і прагнення України вступити до НАТО, з яким в липні 1997 року остання уклала Хартію про особливе партнерство. Як відповідь на тиск Росії, політична еліта України у зовнішньополітичних відносинах на той час в основному орієнтувалася на провідні країни Європи та США.

Втім наприкінці 90-х відбулося зближення позицій нового британського керівництва з керівництвом Росії, особливо після приходу до влади Президента Путіна. Налагодилися особисті тісні контакти між ним та британським Прем'єром Т. Блером. У 2002 році Т. Блер охарактеризував відносини між Великою Британією та Росією як „найтісніші за багато років". Такі тенденції мали під собою реальне геополітичне підґрунтя, а саме - суперництво Великої Британії, яка перебувала в процесі активного пошуку шляхів виходу на позиції лідера в ЄС, із т. зв. ядром Євросоюзу в особі Німеччини та Франції. Специфіка своєї геополітичної ролі змушувала Британію шукати власних союзників, у тому числі за межами ЄС. Відтак Блер скористався можливістю замінити трикутник Москва-Берлін-Париж на вісь Лондон-Москва. Склалися передумови для позиціонування Великої Британії як головного європейського партнера Росії на євроатлантичному напрямі.

Суперництво Британії з Німеччиною за першість в ЄС мало вагоме економічне підґрунтя, яке стосувалося в першу чергу транспортування російських енергоносіїв до Європи. Тут маємо пригадати зацікавленість провідними британськими енергетичними компаніями у перспективах транспортування російських енергоносіїв через територію України. Як відомо саме російсько-британська компанія „ТНК-BP" влітку 2004 року отримала можливість прокачувати російську нафту по нафтопроводу Одеса-Броди, щоправда у реверсному напрямі.

Одночасно з російсько-британським відбувалося зближення України і Росії, яке посилилося в період різкого падіння міжнародного авторитету керівництва України і досягло свого апогею у вересні 2003 року з підписанням угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП). Такий розвиток подій, а також традиційна енергетична залежність економіки від російських енергоносіїв та експансія російських капіталів зумовили фактичну зміну „багатовекторної" зовнішньополітичної орієнтації Києва в бік Москви. Усе це спричинило напруженість у відносинах України з країнами Заходу та поставило під сумнів подальші перспективи інтеграції в європейські та світові міжнародні структури.

Окремо виділимо проблему стереотипно-ментальнісного сприйняття України британським суспільством. Як зазначали, зокрема, дипломати обох країн, переважна більшість громадян Сполученого Королівства взагалі мало знали про СРСР, не говорячи про Україну. Для них існувала або Росія, або Радянська Росія. Тому трансформацію на цих теренах вони сприйняли як трансформацію Росії. Однак це переважно не стосувалося вищих ешелонів влади та інтелігенції. Перший Посол Сполученого Королівства в Україні С.Хіманс у 1993 році відзначав курйозний випадок, коли йому надійшов лист із Англії з підписом „Посольство Великобританії. Київ. Російська Федерація" [10:7]. Не є секретом, що у західному світі Україна переважно асоціювалася із інформацією про ЧАЕС, футбольним клубом „Динамо" (Київ), економічними та внутрішньополітичними проблемами, численними українськими нелегалами.

Фактичній зміні сприйняття нашої країни британською громадськістю сприяли події президентських виборів в Україні у листопаді-грудні 2004 року, а саме їх найяскравіша складова - „помаранчева" революція, що засвідчили, зокрема, численні матеріали провідної британської преси. Позиція Росії у цей час зустріла різку критику з боку широкого суспільства, а остаточні результати виборів означали одну із найсуттєвіших невдач її політики на пострадянському просторі. Це доводять переконливі заголовки: „Українські вибори розділяють Європу та Росію", „Путін зустрічає напруженість з боку ЄС через українське голосування", „ЄС дивиться критично на Москву через продовження виборів" („The Financial Times"), „Де „холодна війна" ніколи не закінчується", „Путін застерігає Захід від ізоляції Росії", „Боротьба України за ідентичність з часу розпаду Радянського Союзу" („The Guardian"), „Небезпечна гра Москви в українську рулетку" („The Independent"), „Ці президентські вибори також можуть змінити світ" (The Economist) тощо.

Численні матеріали британської преси засвідчили, що події в Україні відкрили для британців нову Україну. Україну - як важливий геополітичний чинник на пострадянському просторі та в усій Європі. Країну - відмінну від Росії, зі значно вищою політичною культурою, демократичними традиціями, громадянською свідомістю, баченням свого місця серед високорозвинених європейських і світових держав.

Значний вплив США на українсько-британські відносини зумовлений тим, що як Україна, так і Велика Британія підтримують з ними стратегічні відносини. По закінченні „холодної війни" та розпаду СРСР США фактично опинилися в ролі єдиної наддержави. Враховуючи необхідність подальшого визначення геополітичної ролі країн Центрально-Східноєвропейського регіону в контексті формування нової системи безпеки, пострадянський простір одразу увійшов до орбіти їх інтересів.

Велика Британія в силу історико-культурних чинників була і залишається стратегічним „особливим" партнером США у всіх сферах взаємодії. Сполучене Королівство - основний союзник Сполучених Штатів в Європі, НАТО, ключовий лобіст їх інтересів на Європейському континенті. Трансатлантичне співробітництво стало потужним фактором, що визначив особливе місце країни в європейській регіональній системі. Навіть після вступу Великої Британії до ЄЕС у 1973 році, британо-американські відносини вважалися первинним пріоритетом у зовнішній політиці [11:20]. Лейтмотивом чи гаслом діяльності Британії на позиціях „між Америкою та Європою" стала фраза Т. Блера, висловлена в грудні 1998 року: „Слід зрозуміти раз і назавжди, що Велика Британія не має вибирати між тим, щоб бути зі США чи з Європою. Це означає бачити Велику Британію з обома. Ми сильніші зі США завдяки нашій силі в Європі, ми сильніші в Європі завдяки нашій силі зі США" [12].

Розпад СРСР викликав серйозне занепокоєння провідних країн Заходу, спричинене необхідністю кардинальної і швидкої перебудови світової та континентальної системи безпеки на основі нової геополітичної конфігурації та невизначеністю подальшого шляху розвитку пострадянських країн. Вплив США на українсько-британські відносини особливо проявився під час вирішення питання щодо приєднання України до Договору нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і ядерного роззброєння. Ця проблема стала основним фактором, який до середини 90-х визначав відносини України зі США та Британією. ЇЇ керівництво слідом за Сполученими Штатами заявило про готовність розвивати повноцінні відносини з Україною лише після відмови від ядерної зброї, про що вперше заявив Міністр закордонних справ Д. Херд у січні 1992 року в Києві. Велика Британія, підтримавши вимоги свого „особливого" партнера, взяла дієву участь у процесі ядерного роззброєння України - надала гарантії безпеки, технологічну, фінансову та консультативну допомогу.

Прем'єр-міністр Великої Британії Дж. Мейджор 5 грудня 1994 року поставив підпис під Меморандумом про надання гарантій безпеки у зв'язку з приєднанням України до ДНЯЗ, що дозволило вивести українсько-британські відносини на новий рівень, у першу чергу в сфері стратегічної військово-політичної взаємодії. Цей факт та подальша активна співпраця між країнами у сфері безпеки та оборони дає підстави розглядати Сполучене Королівство як стратегічного партнера України в сучасній системі безпеки.

Набуття статусу без'ядерної держави дозволило Україні досягти на середину 90-х вагомих зовнішньополітичних результатів на євроатлантичному напрямі. Укладено угоди з ЄС, розпочалася співпраця з виконання програм технічної допомоги та надання кредитів МВФ, Світовим банком, ЄБРР. Країна стала активним учасником програми НАТО „Партнерство заради миру", а у липні 1997 року укладено Хартію про особливе партнерство Україна-НАТО. Україна взяла активну участь у врегулюванні Балканського конфлікту як країна-миротворець. Досвід, набутий в процесі ядерного роззброєння та здобутий авторитет у розбудові регіональної і світової безпеки високо оцінені у 1998 році, коли Міністр закордонних справ Б. Тарасюк взяв участь у розширеному засіданні міністрів закордонних справ країн Великої вісімки у Лондоні щодо ядерних випробувань та нерозповсюдження ядерної зброї [13:3].

Погодження британської та американської політики щодо України проявилося протягом 2000 - початку 2001 років за час правління уряду В.Ющенка, діяльність якого отримала одностайне схвалення. Провідні країни Заходу висловили підтримку поглибленню співпраці України з ЄС і НАТО, перспектив вступу до СОТ, виділили кошти на закриття ЧАЕС.

Протягом 2002 - 2004 років спостерігалося чергове посилення впливу чинника США на українсько-британські відносини. Американський і британський уряди чинили значний дипломатичний та економічний тиск на українську владу щодо її антидемократичної діяльності („справа Гонгадзе", „касетний скандал" тощо), імовірного незаконного продажу озброєнь і військової техніки до Іраку (т.зв. „кольчужний скандал"), що спричинило фактичну політику ізоляції особисто Президента України з боку США та дипломатичне ігнорування урядами провідних країн Заходу (приклад - Празький самміт НАТО, листопад 2002 р.). Однак на початку 2003 року США та Велика Британія пом'якшили свою позицію у зв'язку з приєднанням України до міжнародної військової коаліції в Іраку. У травні Л. Кучма вперше за кілька років мав коротку зустріч у Санкт-Петербурзі із Т. Блером. Як зазначав Посол США в Україні Дж. Хербст, союзники „побачили користь у поновленні контактів на найвищому рівні, ...які були використані для висловлення думок з різних питань" [14].

Важливо зазначити, що спільна участь миротворчих військових сил Польщі та України в одній коаліції союзних військ із силами США та Великої Британії експертами небезпідставно розцінюється як можливе формування стратегічної геополітичної вісі Вашингтон-Лондон-Варшава-Київ, яку ряд вчених схильні протиставляти геополітичній вісі Париж-Берлін-Москва [15:5]. З огляду на плідну тристоронню українсько-польсько-британську співпрацю у військовій сфері, проведення раундових тристоронніх консультацій щодо євроінтеграції протягом 2002-2005 років, а також стратегічного партнерства Польщі зі США, така вісь видається реальною і перспективною.

Подальші перспективи розвитку відносин України з країнами Заходу було фактично поставлено у залежність від рівня проведення та результатів президентських виборів 2004 року. Незадовго до голосування Держдепартамент США оприлюднив список чільних українських високопосадовців і представників великого бізнесу, наближених до Президента Л. Кучми, яким заборонявся в'їзд на територію Сполучених Штатів. Через одну добу після проведення другого туру виборів 21 листопада, які місія спостерігачів ОБСЄ охарактеризувала як такі, що не відповідали вільному волевиявленню громадян, і за день до оголошення ЦВК офіційних підсумків, 23 листопада із заявою про невизнання їх результатів виступили Держсекретар США К. Пауел та, невдовзі, Міністр закордонних справ Великої Британії Дж. Стро. Свою підтримку демократичним силам в Україні висловила Маргарет Тетчер і додала, що „Захід має активніше підтримувати українських демократів" [16,17]. По завершенні драматичної виборчої кампанії британське керівництво серед інших привітало факт проведення виборів мирно та без серйозних порушень, висловило готовність якнайшвидше розпочати співпрацю з новим керівництвом України.

Значення ЄС як чинника впливу на українсько-британські відносини зумовлене найперше прагненням нашої країни поглиблювати відносини із цим об'єднанням на основі стратегічного партнерства в контексті сучасних масштабних євроінтеграційних процесів на континенті та наявності з травня 2004 року спільного кордону. Сьогодні ЄС - найбільший західний сусід України. Тому дослідження відносин України з провідними країнами-членами Європейського Союзу набуває особливої актуальності.

Європейська політика Британії бере свої витоки з доктрини „трьох сфер впливу", проголошеної у післявоєнні роки У. Черчіллем, що ґрунтувалася на традиціях британського імперіалізму, відмінності від континентальної Європи і передбачала пріоритетними напрямами зовнішньої політики відносини в рамках Британської Співдружності націй та партнерство зі США. З плином часу ця доктрина зазнала суттєвих змін, і наприкінці ХХ століття європейська політика країни фактично врівноважилася за своїм значенням зі стратегічними британо-американськими відносинами. Цьому сприяла активна європейська політика лейбористського уряду на чолі з Т. Блером. На початку ХХІ століття Велика Британія прагне зайняти провідні позиції в ЄС, не забуваючи про власні інтереси і значення „особливих" відносин зі США.

Сполучене Королівство є послідовним прихильником процесу розширення європейських інтеграційних процесів на схід Європи. Логіка в такій політиці очевидна, адже вказаний процес зумовить концентрацію зусиль об'єднання на максимально безболісній та ефективній інтеграції з імовірними кандидатами на вступ та новими країнами-членами, що спричинить послаблення федералістських і наднаціональних тенденцій та посилення державоцентризму. Відповідно до таких підходів та логіки європейської політики Великої Британії Україна отримала можливість знайти саме в ній одного зі своїх партнерів у справі євроінтеграції.

Зі встановленням двосторонніх відносин та початком їх розбудови європейські питання регіональної безпеки, розбудови регіональних інтеграційних інституцій та зміцнення європейської стабільності стали предметом активного діалогу між країнами. Як член ЄС Велика Британія завжди вітала прагнення України інтегруватися в Європейську спільноту та її структури, висловлювала готовність надавати підтримку, що відображено, зокрема, у текстах двосторонніх документів. Її керівництво визнає Україну як європейську країну, здатну відігравати важливу роль у Європі та світі. Велика Британія проявила високу політичну активність у справі підтримки визначення конкретних рамок взаємовідносин між Україною та ЄС у формі Угоди про партнерство та співробітництво, однією з перших серед країн-членів ЄС ратифікувала цей документ, сприяла вступу України до Ради Європи, взяла активну участь у розробці Спільної стратегії ЄС щодо України (1999 р.). Країна здійснила вагомий вклад в реалізацію співпраці Україна - ЄС за різними напрямами і програмами. Налагодився активний тристоронній діалог і співпраця між Україною, Великою Британією і Польщею.

Одночасно, як показали події останніх років, керівництво Великої Британії у своїй політиці щодо України не може нехтувати своїми європейськими інтересами, відійти від загальних тенденцій розвитку ЄС і контексту відносин між Києвом та Брюсселем. У 2002 році британський уряд став одним з ініціаторів надання Україні спеціального статусу „сусіда" Євросоюзу, що було негативно розцінено тодішнім українським керівництвом і фактично перекреслило усі його намагання чітко визначити перспективи України щодо входження в ЄС. Разом з тим, зазначена ініціатива стала об'єктивним відображенням реальності, яка полягала у черговій і найбільшій хвилі розширення ЄС і передбачала нові можливості для України у співпраці з об'єднанням, не закриваючи „двері" для вступу у майбутньому. Про це неодноразово зазначали британські політики і дипломати. Зокрема, депутат Європарламенту і послідовний прихильник євроінтеграції України, Віце-президент Делегації міжпарламентського комітету Україна-ЄС британець Ч.Таннок заявив: „Я вважаю Україну найважливішим європейським сусідом, який висловив зацікавленість отримати статус члена ЄС у довгостроковій перспективі. Зважаючи на свою європейську культуру і традиції, а також високий рівень освіти, ця країна має право на такі амбіції" [18:5].

Також британський уряд прийняв ряд кон'юнктурних рішень, спрямованих на погодження позицій щодо європейських питань з континентальними партнерами (в першу чергу - Франція і Німеччина) в умовах зовнішньополітичних розбіжностей з ними щодо проблем боротьби з тероризмом та іракського конфлікту. За цих умов позицію Великої Британії щодо політики ЄС у ставленні до сусідніх країн можна розглядати як чергову поступку своїм континентальним партнерам. Особлива акцентація уваги британського керівництва на необхідності реформування єдиних інституцій ЄС, посилена зацікавленість широким спектром внутрішньоєвропейських питань засвідчили коригування підходів до проблеми федералізації ЄС. Слід врахувати також вплив на зовнішню політику уряду внутрішньополітичної ситуації.

Однак основний стримуючий фактор євроінтеграційних процесів України - неготовність самої країни, її колишнього керівництва здійснювати реальні, а не декларативні кроки у даному напрямку. Це проявилося у численних внутрішньополітичних проблемах та неефективності більшості реформ, декларативному характері стратегічного курсу на європейську інтеграцію, несформованості цілісної суспільної думки щодо сутності та необхідності інтеграції України до ЄС, непослідовності зовнішньополітичних кроків [6:71-76]. Британський дослідник Р. Волчук, аналізуючи причини в розходженнях між прагненнями України до європейської інтеграції та реальними кроками у цьому напрямку, зазначає, що офіційний Київ, будучи переконаним у власній геополітичній значущості (як „буфер проти Росії", стратегічний транзитний пункт, країна, де „Схід зустрічається із Заходом") не виправдав оцінки, за якою його демократичний розвиток та економічні перетворення мають більше значення для ЄС [5:113]. Всі ці комплексні причини сприяли формуванню переважно негативного іміджу України в Європі, скептичному ставленню керівництва ЄС і країн-членів щодо можливості і доцільності входження України до об'єднання.

Події президентських виборів 2004 року в Україні стали каталізатором готовності її суспільства прийняти базові європейські демократичні цінності. Як показали результати - українських народ готовий самостійно визначати своє майбутнє, формувати правове, демократичне громадянське суспільство і бачить дані цінності в основі організації держави та роботи нової влади. Президентом України та Урядом чітко визначено основну стратегічну мету розвитку держави - інтеграція в європейський простір на основі переходу від декларацій до конкретних виважених і послідовних кроків. У зв'язку з цим є об'єктивно очікуваним посилення уваги європейських структур до України, розвиток співпраці в усіх сферах на основі взаємної довіри та передбачуваності. Ці сподівання можуть справдитися під час головування Великої Британії в Раді ЄС протягом другого півріччя 2005 року, особливо в контексті очікуваного самміту Україна-ЄС 1 грудня 2005 року за участю Т. Блера та В. Ющенка.

В результаті проведеного комплексного аналізу основних геополітичних чинників впливу на українсько-британські відносини протягом 1991-2-004 років можемо сформулювати наступні висновки.

• Здобуття незалежності, налагодження широких міжнародних контактів з іншими країнами, входження до ряду міжнародних структур створило навколо України новий геополітичний клімат, який дозволив творчо використовувати великий досвід західних демократій для вирішення завдань державотворення і трансформації суспільства.
• В результаті геополітичних трансформацій наприкінці драматичного ХХ сторіччя, пов'язаних із докорінною зміною в системі міжнародних відносин, виникли реальні можливості для повноцінного налагодження і розвитку тісних взаємин між незалежною Україною та Великою Британією.
• Ці відносини, враховуючи історико-культурну та геополітичну особливість обох країн, одразу потрапили у сферу впливу провідних „геополітичних гравців" сучасності, якими визначаються Росія, США та ЄС. Ключову роль при цьому відіграє важливе геополітичне та геоекономічне розташування України, її роль у формуванні системи безпеки на Європейському континенті.
• Роль зазначених геополітичних чинників протягом досліджуваного періоду була неоднаковою і зазнавала трансформацій. Так, якщо впливи США на українсько-британські відносини залишалися стабільно великими і посилилися протягом останнього періоду (2002 - 2004), то вплив Росії зазнавав певних змін, з послабленням на середину 90-х років і подальшим посиленням, чому сприяла політика українського керівництва та міжнародна ситуація. Додамо також фактор стереотипно-ментальнісного сприйняття британцями України як фактично складової Росії, який був домінуючим протягом всього періоду незалежності України і лише останнім часом зазнає відчутних змін. Сьогодні, в нових умовах реалізації українсько-британських відносин, коли нове керівництво України завершило політику „багатовекторності" і проголосило курс на інтеграцію в Європейську спільноту, чинник ЄС виходить на передній план. Також спостерігається посилення чинника США на українсько-британські відносини, тоді як вплив чинника Росії зазнав послаблення.
• Зведення чинника Росії у зовнішній політиці України до регіонального рівня, загальна прагматизація українсько-російських відносин, остаточне припинення неефективної політики т.зв. „багатовекторності" сприятимуть поглибленню європейського напряму зовнішньої політики України.
• Україна і Європейський Союз сьогодні не мають альтернативи розвитку ефективній співпраці. Велика Британія як активний та впливовий учасник євроспільноти підтвердила пріоритетність своєї участі в загальноєвропейських процесах. Саме тому українсько-британські відносини не можна розглядати поза сферою участі двох країн в євроінтеграційних процесах та відносинах з ЄС, який окреслюється як головний перспективний чинник їх розвитку.
• Протягом досліджуваного періоду Україна виступала передовсім як пасивний об'єкт політики інших глобальних гравців внаслідок відсутності чітких глобальних пріоритетів економічного та політичного характеру, тобто перспективної стратегії розвитку країни. Сьогодні, зі зміною внутрішньо- та зовнішньополітичних умов розвитку, Україна отримала реальну можливість, завдяки в першу чергу чітким, послідовним та прогнозованим діям, формувати україноцентричну політику та відповідне міжнародне середовище, надолужити згаяний час і приступити до реалізації історично належного їй значного геополітичного потенціалу як одного з ключових геополітичних гравців регіонального та континентального значення. Від цього виграє як сама Україна, так і її подальші відносини з провідними країнами світу.

Привабливість та перспективність відносин нашої країни зі Сполученим Королівством визначається, окрім традиційних глобальних інтересів, впливів та можливостей, відчутними трансформаціями зовнішньополітичного курсу країни із посиленням її континентального чинника та прагненням посісти лідируючі позиції у Європі. Інтеграційні процеси на континенті стали пріоритетною сферою британської політики. Сприяння поширенню євроінтеграційних процесів, які зменшують наднаціональний тиск і розширюють європейський ринок, вирізняє Велику Британію як надійного партнера України у її прямуванні до Європи, а „особливі" відносини зі США дають можливість поглиблювати інтеграцію у євроатлантичний простір колективної безпеки і демократії. Євроінтеграційні та євроатлантичні прагнення України збігаються з баченням Великою Британією її місця в сучасному геополітичному просторі.