В.Л. Маслійчук
Нова, ошатно видана книжка відомого білоруського історика, редактора одного з найкращих на пострадянських просторах історичного часопису “Беларускі гісторычны агляд”, Генадзя Сагановіча викликає істотне захоплення, а для пересічного українського гуманітарія – це, до всього, низка відкриттів, відчуття іншої національної схеми історії, історії багато в чому подібної, суголосної історії України, але водночас досить іншої як в узагальненнях, так і в трактуваннях окремих подій. Даний твір належить до проекту видання нарисів “національних історій” країн “Центрально-Східної Європи”1. Хоча подібні українські видання насичені більшим числом контроверсій, підходів, використанням новітніх методів. Книжка ж білоруського колеґи класичніша, чимось нагадує науково-популярний твір кінця 80х – початку 90-х, та в тому є частково її принада. Читається вона просто і захопливо.
Автор розподіляє свій виклад на десять розділів: Витоки, Перші держави Білорусі, Утворення Великого князівства Литовського, Шляхи консолідації, Держава та суспільство, Релігія та культура, Шляхетська демократизація, В державі „обох народів”, Від величі до занепаду, Тінь російської геґемонії.
Так яка ж вона схема білоруської історії?
Спроби синтетичного викладу історії Білорусі, автор згадує у передмові. Праці В.Ластовського, Вс.Ігнатовського, В.Шчарбакова, М.Довнар-Запольського були доволі короткими й „тоненькими”, „грубенькі” радянські праці подавали історію Білорусі в російській імперській парадигмі, окремі праці закордонних істориків не зможуть заповнити попиту на узагальнюючу роботу.
Уперше назва „Біла Русь” трапляється в латиномовних джерелах другої половини ХІІІ століття. Звідтоді переростає на назву території, стає складовою частиною Великого князівства Литовського.
Територія сучасної Білорусі здавна була контактною зоною, місцем взаємовпливів. Особливо це стосувалося щодо першого тисячоліття нашої ери, коли тут зійшлися прибалтійські та слов’янські племена. Слов’яни колонізували цю територію лише у VIII – IX століттях2. Політичне об’єднання східнослов’янських племен – Давня Русь не було свідченням знищення місцевих особливостей. ”Єдиною Русь була лише в державно-політичному плані, але держава не могла ліквідувати племінних меж” (с.24). Це виявилося зокрема стосовно Полоцького князівства, в його підкоренні Володимиром, вбивстві місцевого князя Рогволода, ґвалті й одруженні на Рогніді. Однак Полоцьк виразно зберігав відцентрові позиції, що почало вже виявлятися під час правління в цьому місті сина Володимира та Рогніди – Ізяслава та Брячислава Ізяславовича. Особливо це помітно в діяльності славнозвісного Всеслава Чародія (1044 – 1101) та його протидіях та боротьбі з Києвом і за Київ. Поруч з Полоцьким у XI – XIII ст. на території Білорусі існувало й Турівське князівство, залежне значною мірою від київських подій.
Час від початку XIII століття визначений автором для Білорусі як існування між Орденом та Ордою. Саме ці зовнішні чинники прискорювали державотворчі процеси на території Білорусі. Утворена у середині XIII століття Литовська держава органічно пов’язувалася з білоруськими землями. Вже на початку XIV століття за правління Гедиміна нова політична спільнота оформилася як литовсько-руський субстрат. „ Справді, нова держава являла з себе своєрідну форму громадсько-політичного синтезу, у якій ранньофеодальні інститути Литви сполучалися з розвиненішою державно-політичною системою колишніх князівств на території Білорусі, насамперед Полоцького, наслідуючи традицію державності Київської Русі” (с.72)3. Досить ретельно автором розглянуті питання Кревської унії, битва на Ворсклі 1399 року тощо. Головне, що підставою консолідації земель у ВКЛ послугували татарська, а потім і московська загрози. Бунт промосковського Михайла Глинського 1508 року, що не знайшов підтримки в широких кіл, перемога над московитами під Оршею 1516 року визначила оформлення ВКЛ як противаги наступу Москви. Зазначмо, що проблема московсько-білоруських стосунків впродовж усього твору не позбавлена певної авторської риторики, котрої однак важко уникнути в книжках такого кшталту.
Дуже зграбно, з масою паралелей, описує Генадзь Сагановіч політичну структуру, соціальний та релігійний розподіл середньовічної спільноти ВКЛ. У територіальному відношенні, держава являла з себе конгломерат розмаїтих земель й володінь. „Визнаючи владу великого князя Литовського, земля-область втрачала політичну незалежність, але зберігала судово-адміністративну та фінансову самостійність” (с.126). Але подібним чином формувалася й Іспанія у XVI столітті, яка являла також конгломерат земель (Кастилія, Арагон, Валенсія, Леон і ін.) чи Священна Римська імперія германської нації; навпаки усе відбувалося в сусідньому Московському князівстві – де в основу формування держави було поставлено не конгломерат, а уніфікацію. Представницькі органи шляхетстства ВКЛ – пани-Рада та Вільний сойм також доволі подібні до представництв благородних верств Західної Європи. Автор зупиняється на двох важливих проблемах для суспільного розвитку: становому виокремленню та початку кодифікації права (Перший Литовський статут 1529 р.).
Особливе місце у висвітленні автора займає питання релігійної толеранції у ВКЛ в XIV – першій половині XVI століття, перехрест’я культурних цінностей в тогочасній Білорусі, розквіт білоруської культури, початок книгодрукування Франциском Скориною тощо.
Досить суперечливим, як на нас, постає параграф про „формування білоруського народу” стосовно згаданого XV –XVI століть. Коли „Русь” постає як противага Москві (чи лише Москві В.М. ???), починає вживатися назва „Белая Русь”4 й з кінця XVI століття назви „Литва”, „литвин” для позначення білорусів на інших східнослов’янських землях5.
Однак „білоруський” елемент поступово витіснявся з управління ВКЛ. Власне, литовські пани, не становлячи більшості „політичного народу” за розміром латифундій істотно переважали „білоруських” шляхтичів. Білоруська шляхта була переважно середня та дрібна. Особливості соціального розвитку спричинили засилля олігархів (Радзивілів та Гештовта) у ВКЛ 1530-х років, дрібніша шляхта, борючись за розширення прав досягла проведення адміністративно-судової реформи та прийняття другої редакції Литовського статуту 1566 року, що істотно обмежило права магнатів-олігархів й призводило до утверджень норм „шляхетської демократії” подібної до польської. Вторгнення Москви, взяття Полоцька 1563 року, загострювало зовнішньополітичну ситуацію, сприяло союзу ВКЛ та Польщі проти Москви. Ґрунтовно розглядаючи соціальні та політичні передумови Люблінської унії, шанований історик, з незрозумілих нам на те причин практично не згадує передумови економічні, пов’язані зі збутом збіжжя через балтійські порти до Європи, подібні аграрні фільваркові відносини, що оформилися в Польщі та ВКЛ в дану добу, зацікавленість великих землевласників у супровідному цьому зиску. Однак, дана економічна проблематика розкривається дещо пізніше (див.с.220).
Досить детально автор переповідає перипетії Люблінської унії, насамкінець визначаючи: „Спільна держава, створена представниками білоруського, литовського, польського, українського народів у Любліні, передусім завдяки намаганням шляхти у її боротьбі за демократію, проіснувала чотири століття й не мала собі рівних у європейській історії” (с.204). Річ Посполита залишалася доволі не уніфікованою державою.
Вагома частина роботи присвячена характеристиці етносоціальних змін, соціально-економічному розвитку білоруських земель XVI ст. (закріпачення селянства, волочна міра тощо), нарешті прийняття чергової редакції Литовського статуту 1588 року, що закріпив економічну систему в білоруському селі, яка не зазнала істотних змін до середини ХІХ століття.
Власне важливим чинником, який визначав суспільне життя, залишалася релігія. В другій половині XVI століття у цій сфері відбулися вагомі трансформації, пов’язані з розповсюдженням Реформації та контрреформаційним потугам католицької церкви.
Реформаційні вчення кальвінізм, аріанство розповсюджувалися в Білорусі завдяки підтримці олігархів. На відміну від Центральної та Західної Європи, де метою реформаторів була секуляризація церковних земель, в Білорусі переважали особисті інтереси маґнатства, особливо братів Радзивілів – Миколи Чорного та Миколи Рудого. Реформатори заснували низку друкарень, сприяли розвитку книгодрукування. Однак після смерті маґнатів протекторів, завдяки протидії католицької церкви протестантські громади поволі занепадали.
Істотний вплив на громадське й культурне життя мала діяльність контрреформаційного руху, ордену єзуїтів, представники якого з’являються у ВКЛ у 60-х рр. ХVI ст. Єзуїти принесли з собою вагому систему освіти, їм вдалося заснувати вищий навчальний заклад – Віленську єзуїтську Академію.
Поширення реформаційних та контрреофрмаційних ідей не призвело до значного поширення вжитку простої, народної мови як це було в країнах Європи. Кальвіністи користувалися винятково польською мовою. Значний виняток – діяльність аріанина Василя Тяпинського, що друкував тексти Святого Письма церковнослов’янською та давньобілоруською мовами. Не призвело до істотних змін у цій сфері й поширення соцініанства наприкінці ХVI – початку ХVII ст.
Реформаційні ідеї мали потужний відгомін у православному середовищі, їх уособленням стали православні братства, діяльність яких розповсюдилася на територіях ВКЛ. Криза православної церкви, наступ Контрреформації, власний патріархат у Москві 1589 р., що сприяв риториці про об’єднання православних довкола Московської держави – це, на думку автора, одні з основних причин Берестейської унії 1596 р. Події Берестейського собору описані досить детально. Історик заперечує думку про насильне запровадження унії. Однак підкреслює, що унія поглибила конфліктність всередині суспільства, розкриває деталі вбивства уніатського єпископа Й. Кунцевича у Вітебську та його наслідки.
Власне, суперечливий розвиток ХV–ХVI ст. призводить до витворення кількох культурних пластів, які Г. Саганович називає “дві культури одного народу”. Хоча, здається, протиріччя були значно глибшими: існування кількох мов – латинської, польської, церковнослов’янської, давньобілоруської, кількох церков, низки конфесій, усе це в подальшому мало свій вплив як на політичні події, так і соціальний розвиток.
Наступний розділ книжки – відображення історії “Речі Посполитої обох народів” ХVII ст. “Від величі до занепаду”. Розпочинається він розглядом авантюри Лжедмитрія, яку, між тим, слабко підтримала шляхта ВКЛ. Автор зупиняється на поверненні ВКЛ Смоленська 1610 р. – втраченого ще 1514 р., розглядає події зовнішньополітичного життя “республіки” 1610–1620-х рр. Та особливо історика цікавить спроба московського уряду повернути Смоленськ 1633 р., та на капітуляції армії М. Шеїна 25 лютого 1634 р. Відносне затишшя 30-х рр., “Золотий спокій” 1638-1648 рр. були перервані подіями на Україні.
В орбіту повстання Хмельницького була втягнута й значна частина білоруського селянства. “Гетьман і його старшина мали план створення своєї держави, у межі якої хотіли включити і території південно-східної Білорусі” (с.266). Розгортання селянської боротьби, антипольська скерованість руху, поразки козацьких військ під Мозирем та Лоєвим відображені досить детально. Однак оцінки цього руху відрізняються від тенденцій української історіографії “У Білорусі не було місцевого козацтва – організованої воєнної сили як головного суб’єкта згаданої війни. Місцеві покозачені селяни не могли мати ні координації дій, ні свого організаційного центру, тому козацько-селянську війну 1648-1651 рр. неможливо розглядати як самостійне явище білоруської історії. Однак за масштабами вона була, безсумнівно, наймасовішою в історії Білорусі відкритою збройною боротьбою нижчих прошарків народу проти соціального гніту” (с.274)6.
Козацьке повстання мало досить важливий наслідок – союз козацької державності з Москвою 1654 р. й вторгнення московсько-козацького війська на територію Білорусі. Автор називає цей час “Московською навалою”. Війська ВКЛ змогли вчинити значний опір, але були відтиснуті. Вторгнення противника супроводжувалося відповідною риторикою, спробами схилити на свій бік православне населення, створенням козацьких білоруських частин Костянтина Поклонського. Разом з тим, окупація московським військом супроводжувалася репресіями, депортаціями білоруського населення до Москви й Сибіру. Усе це викликало рух народного опору з ідеями визволення від тиранії7. Наслідки цих подій – Андрусівське перемир’я 1667 р. між Москвою та Річчю Посполитою, зменшення вдвічі населення Білорусі (між тим 10% посадського населення м. Москви у 70-х рр. XVII ст. складали білоруси).
“Найруйніша для Білорусі війна” (с.288) викликала тотальну деструкцію, що змінила буквально все, від матеріальних умов життя народу до мовно-культурної й конфесійної ситуації. Друга половина ХVII ст. – час переслідування прихильників протестантських вчень, позбавлення православних прав на шляхетство й здобуття чинів, розквіт єзуїтської освіти – рушія полонізації й колонізації, занепад кириличного книгодрукування. До того, це час розвитку шляхетської демократії, риторик про “золоту вольність” й винятковість Речі Посполитої, становий парламентаризм, рокоші і початок конфедерацій. Саме тоді й заклалася істотна риса кризи шляхетської демократії – зрив сеймів, право liberum veto. “Вільнолюбивий шляхтич Речі Посполитої, який ще недавно з гонором вважав себе найвільнішим громадянином в Європі – і мав на те повне право, перетворювався на боязливого фаната старих порядків. Живучі глорифікацією існуючого стану речей хвалив одно “золоті вольності”, і не довіряв усьому новому, іноземному” (с.302).
Ці суперечності виявилися у боротьбі шляхти з олігархами Сапєґами, громадянській війні 1697-1700 рр. У результаті цієї війни війська Сапєґ зазнали поразки, й “гегемони” почали шукати підтримки у Швеції, противники ж олігархів у Петра Першого.
ХVIII століття – час приєднання та інкорпорації білоруських земель до складу Російської імперії. Але, як на нас, цей процес почався ще в середині ХVII ст. (приєднання Смоленська, південно-східні частини Білорусі в складі Гетьманщини тощо). Росія вправно скористалася наслідками громадянської війни. Значна частина шляхти ВКЛ, аби не стати частиною Швеції (за заявами короля Речі Посполитої С. Лещинського 1704 р.) орієнтувалася на основного противника Шведського королівства в Північній війні, Росію. Російська й шведська армія зійшлися на території Білорусі (описуються безчинства Петра I на території Білорусі, поразка під Лісною). Битва під Полтавою 1709 р. визначила російський вплив на Східну Європу.
20-ті – 60-ті рр. ХVIII ст. – час агонії шляхетської демократії. У боротьбі за владу зійшлися проросійський магнат Станіслав Понятовський та прихильник старих вольностей Кароль Радзивіл “Пане коханку”. Росія, скориставшись релігійним питанням, спекуляціями щодо утисків православної церкви відверто підтримала вибір короля С. Понятовського. Прихильники “золотої вольності” створили Барську конфедерацію. Але ані патріотичний підйом, ані підтримка Прусії не додали успіху спробі змінити державну політику. “історія Барської конфедерації – це сумна історія невикористаних можливостей” (с.324), яку, проте, використали могутні сусіди для анексій території Речі Посполитої.
Перший поділ Речі Посполитої 1772 р. долучив до складу Російської імперії схід Білорусі по правий берег Двіни. Одразу почався процес інтеграції білоруських земель в імперські структури, зокрема, було визнано свободу католицької церкви в Росії, оголошено про протекторат імператриці над єзуїтами, заборонені переходи населення, запроваджена “пашпортна” система, “ревізькі сказки” та російська система оподаткування, з’явилися поміщики російського походження.
Пожвавлення економіки в другій половині ХVIII ст., потреба змін політичного устрою, соціальних інституцій призвели до реформування Речі Посполитої. “Традиційне твердження старої історіографії, буцім то ціле ХVIII століття – аж до поділів – Річ Посполита перебувала у повільному економічному занепаді, в громадсько-політичному тупику, не відповідає дійсності” (с.335).
Реформи 70-х–80-х рр. ХVIII ст. надзвичайно важливі для характеристики запізнілих спроб зберегти державність: впорядкування податків. системи мір та ваги, створення реґулярного війська на базі рекрутської повинності, часткове зрівняння міщан зі шляхтою, проект урівняння в правах церков тощо. Нарешті 1791 р. – Великий (Чотирьохрічний) сойм ухвалив Конституцію за якою скасовувалися вибори короля, liberum veto, конфедерації й впорядковувалася виконавча влада.
У Конституції 1791 р. не згадувалося ВКЛ, та й Річ Посполита, замість цього держава називалася “Польщею”. Автор заперечує це як вияв уніфікаційної тенденції в реформаторів: “То був компроміс, який дозволив делегатам ВКЛ приховати політичну суб’єктивність своєї держави” (с.339). Вторгнення російських військ за підтримки консервативного кола шляхти призвело до другого поділу “Польщі”. На початку 1794 р. спалахнув національно-визвольний рух під проводом Т. Костюшка, на території ВКЛ повстання очолив Якуб Ясінський, прозваний “якобінцем”. Повстання було придушене російськими військами. Питання скасування державності Речі Посполитої було вирішене. Після третього поділу польсько-литовська держава була ліквідована, а майже всі білоруські землі опинилися під владою Росії.
Власне, найяскравіше погляди автора на минуле Білорусі розкриває “Післямова”. Минуле ВКЛ та Речі Посполитої ще чекає перегляду та переоцінки. Саме у тій незвичайній державі білоруси оформилися як народ. То була вільна, відкрита держава. Шляхетська демократія з післямови постає захопливим феноменом. Об’єднання ВКЛ з Польщею поступово загострили внутрішні конфлікти, що призвели в подальшому до загибелі Речі Посполитої. “Початком її занепаду стало козацьке повстання Богдана Хмельницького. Невдачі українського гетьмана, слабка підтримка його програми в білоруських повітах, де навіть православна шляхта залишалася на боці законної влади, що чи не вперше виявила істотну різницю історичного шляху Білорусі від України, були зумовлені потужним державним патріотизмом місцевого рицарства й міщанства, фактом існування тут громадянського суспільства” (с.349). Війни ХVII ст. призвели до занепаду Білорусі. “Сьогодні, коли політики покладають свої сподівання на парламентаризм і громадянське суспільство, коли держави пострадянського простору шукають форми найкращого співіснування та інтеґрації до вільної Європи, історичні шляхи Великого Князівства й Речі Посполитої варті особливої уваги. Білорусі (так само як Литві, Польщі й Україні) належить багатий досвід демократичного ладу й глибокі традиції парламентаризму. У великій державі, яка постала й трималася не силою зброї, а ідеями публічного добра й громадянського суспільства, наші народи прожили не одне століття, вміючи лагодити між собою” (с.350).
Усякий історик – дитя свого часу. Симпатії автора “Нарису історії Білорусі” виходять із сучасної ситуації в цій державі й історик прагне відшукати в минулому те чого бракує в сьогоденні. Звідси загострена увага до окремих політичних подій та соціальних інституцій. Тобто, твір у чомусь реакція на білоруську сучасність, у якій історик не знаходить “славетну минувшину” з противагою Москві, демократичним устроєм, паростками громадянського суспільства, толеранцією до інакодумців. Усе це, погодимося, надає популярному викладу “Нарису” вагомий шарм. Але, на жаль, історія як вчителька життя не виправдовує покладених сподівань на шляху до істини. Історія ж Білорусі значно суперечливіша, складніша, й далеко виходить за рамки конструкцій навіть з найпалкіших патріотичних поривів. Даний шлях побудови схеми національної історії, яка виразно формує суспільну думку не вельми прийнятний для наукового прочитання, не вельми зграбний щодо нових методологічних віянь з роздумами про історію знизу, природу влади чи ґендерне прочитання. Чергова теоретична побудова істотно віддаляється від багатогранного життя.
* * *
Книжку прочитано та роздуми залишилися. Насамперед даний твір слід би було перекласти українською й видати добрим накладом. Для вітчизняного читача – це блискуча лектура щодо ознайомлення з історією сусідньої держави. Власне й висловлений допіру докір про “патріотичну” побудову даної книжки не є чимось винятковим. Дана проблематика щодо “державницьких” спонук для історика – характерна й для української історіографії, що теж постає як боротьба з ідеологічними штампами попередньої доби, які виразно виконували політичну функцію (в українському випадку йдеться про “давньоруську народність”, “возз’єднання братніх народів”, “зраду гетьмана Мазепи”, одвічний соціальний антагонізм, революційні події 1917 р. тощо). Державна гуманітарна політика підкидає історикам “подразнення”. Чого варті повернення до старих імперських схем “офіційних” білоруських істориків8, на яке так влучно зреагував рецензований автор, чи у випадку України незрозумілі, радше політичні, проекти президентської адміністрації з приводу святкування 350-річчя “Переяславської Ради” тощо.
Історія Білорусі надзвичайно суголосна історії України, проблеми сучасної білоруської історіографії доволі схожі на проблеми української9. Проблема постання української національної ідентичності дуже пов’язана з подібною білоруською, як альтернативний варіант українці могли створити з білорусами одну спільноту. Обійтися для висвітлення десятків питань з української історії від імперської сутності Давньої Русі до впливу польського визвольного руху ХІХ ст. на формування національних ідеологій українському історику без компаративістики з білоруським минулим неможливо, та й не слід.
***
Навіть наголошуючи на низці подібностей, (не забуваймо), що білоруські історики М.Довнар-Запольський та В.Пічета внесли вагомий вклад у дослідження української історії. Білорус за походженням Семен Гаркуша, розбійник і лицар – один із найулюбленіших образів російсько-українських культурних взаємин початку ХІХ століття. Так само історичні дослідження білоруса за походженням й усвідомленням Лева Окіншевича певно відомі усякому досліднику історії Гетьманщини. Однак питання історіографічних взаємин стоїть значно ширше, ніж те може здатися.
Для сучасної української історичної науки проблематика формування простору для досліджень стоїть значно гостріше, ніж те може здатися. Усякий історик повинен мислити національну схему історії у значно ширших межах аніж кордони власної держави. Потреба порівнянь, узагальнень вироблення нових історико-географічних конструкцій дуже істотно відчувається для досить провінційного, з глибоким “радянським” корінням, а звідки з доволі вбогою як методологічною, так і фаховою підготовкою українського історика. Слід розширювати уявлення про минуле, здійснюючи важливі проекти з приводу написання місцевими науковцями робіт з історії сусідніх Україні держав, дослідити досить перспективний ланцюг Великого кордону від Балкан до Яїку на якому і оформилися українські козацькі утворення у XV – XVII століттях. Розширювати білоруську, кримсько-татарську, молдовську, словацьку проблематику на сторінках вітчизняних часописів10, те саме стосується й новітніх досліджень з історії Донського козацтва. Розвиток цих студій допоможе ширше, зграбніше поглянути на власну історію, вивести історіографію на якісно інший рівень.
Найголовніше, що цього рівня буде важко досягти, якщо бодай на рівні спецкурсів в українських вищих навчальних закладах не буде вивчатися історія сусідніх з Україною держав. Свого часу вже згаданий білоруський дослідник В.Грицькевич запропонував відмовитися від курсів “історії слов'ян” на історичних факультетах університетів, “слов'янство” надто різне для компаративістичних узагальнень. Замість того, запровадити курс історії “менших етносів” Європи та Америки. Щодо українських університетів то, розподіливши за реґіонами, до Східно-Європейського мали б увійти (етноси Литви, Білорусі, Молдови)11 . Шкода, але ця пропозиція 1992 року, між тим базована на марксистській методології, не знайшла відгуку в широких колах, не змінила освітні програми, і, що найгірше не призвела до ширшого обговорення. Ми залишаємося з утятим усвідомленням української історії в європейському контексті. Отже, чи треба вивчати історію Білорусі на історичних факультетах українських університетів? - Не треба, а просто необхідно, для пізнання особливостей власного минулого, для пізнання себе у порівнянні з подібним іншим.