Кліш А.Б. КИРИЛО СТУДИНСЬКИЙ І ВУАН
Джерело статті:
Кліш А.Б. Кирило Студинський і ВУАН // Сторінки історії. Збірник наукових праць / Відп.ред. Н.Ф.Гнатюк. – К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка”, 2005, Вип. 21. – С. 90–98.
У статті проаналізовано багатогранну діяльність К. Студинського у Всеукраїнській академії наук та її зв’язок з Науковим товариством імені Шевченка у Львові.
The protean activity of Kyrylo Studynskіy as to the development of Allukrainian academy of sciences and its copulas with Shevchenko Scientific Society in Lviv.
{стор. 90}
У 20-х роках ХХ ст. провідною науковою установою України була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). Про участь у ній вчених з {стор. 91} Галичини, зокрема Кирила Студинського, йдеться у даній статті.
Метою даної статті є дослідження діяльності Кирила Студинського у ВУАН та з’ясування ролі й значення вченого у поширенні зв’язків між ВУАН та НТШ.
Аналіз вивчення проблеми показав, що для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання: узагальнити відомі й ввести в науковий обіг малоз’ясовані сторінки діяльності науковця у ВУАН у 1924–1941 рр. (з перервою); розкрити внесок вченого у становлення й розвиток Наукового товариства імені Шевченка та його зв’язків з ВУАН; проаналізувати наукову та громадсько-політичну діяльність вченого, спрямовану на розвиток української національної ідеї.
Для виконання поставлених завдань використано архівні матеріали. Зокрема, Центрального державного архіву громадських об‘єднань України у м. Києві [4; 5] та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові [9]. Постать академіка Кирила Студинського, уродженця Тернопільщини досі не знайшла широкого висвітлення в сучасній вітчизняній історіографії. За радянських часів його постать замовчувалася через те, що він ніби був “фашистом” та “націоналістом”, а із здобуттям Україною незалежності – через те що він був радянофілом та проголосив акт про возз’єднання Західної України з УРСР.
У книзі О. Рубльова та Ю. Черченка “Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки ХХ ст.” [2] описані політичні та культурні зв’язки між Галичиною та УРСР у 20–30 рр. ХХ ст. В такому ж контексті написана одноосібна монографія Рубльова О. Також співпраця галицьких вчених, зокрема К.Студинського, частково висвітлено в роботах Пристайка В., Шаповала Ю. [6], Грицака Я. [1].
Від 1924 р. контакти між Всеукраїнською Академією наук (ВУАН) у Києві та Науковим товариством ім. Шевченка у Львові, головою котрого був Кирило Студинський, пожвавилися й до початку 30-х років були усталеними. Визнанням значних наукових здобутків та авторитету НТШ стало обрання його членів С. Смаль-Стоцького (1918), В. Гнатюка (1923), К. Студинського (1924), С. Дністрянського (1926), І. Горбачевського (1927), М. Возняка, Ф. Колесси та В. Щурата (1929) академіками ВУАН. Членами НТШ були провідні науковці УСРР – Д. Багалій, М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський та інші. Загалом на 1932 р. членами Товариства були 30 учених з УСРР, серед них дев’ять академіків ВУАН [2, 48].
{стор. 92} Обрання академіком ВУАН голови НТШ організаційно зміцнювало зв’язок між двома найавторитетнішими науковими інституціями українських земель, відповідало соборницькій ідеології М. С. Грушевського й частково реалізовувало його масштабний задум надати установам і діяльності Академії справді всеукраїнський статус.
Про цю стратегічну мету видатного вітчизняного історика стало відомо сталінським спецслужбам. Так, на початку червня 1929 р. керівництво Київського округового відділу ГПУ, характеризуючи ситуацію в ВУАН, зокрема, наголошувало: “Керуючись ідеєю Соборної України, Грушевський велику увагу приділяв зв’язку з галицькими ученими, зокрема, з головою Львівського “Наукового Товариства” Студинським й намагався провести останнього у штатні академіка ВУАН” [11: 141].
Спочатку стосунки між ВУАН та НТШ були спорадичними й виникали завдяки ініціативі окремих відомих представників інтеліґенції як Західної України, так і Наддніпрянщини. З 1925 р. розпочала діяльність Комісія історії Західної України, яку очолив М. Грушевський. Вона намагалася організувати поїздки до Києва західноукраїнських вчених. Так, у 1927 р. К. Студинський разом з М. Кордубою, Ф. Колессою й О. Макарушкою репрезентували НТШ на відзначенні у Києві сторіччя з часу виходу збірки українських пісень М. Максимовича. М. Грушевський, у своєму вступному слові, так характеризує завдання перед даною комісією та місце у ній К. Студинського, як голови НТШ: “…“Комісія Західньої України” поставила своїм завданнєм увійти в можливо живі і діяльні зносини з науковими установами і поодинокими ученими не тільки тих частин Західньої України, які містяться в межах Української Радянської Республіки, але й тих що захоплені окупацією – польською, румунською й чеською. Сьому завданню політичні кордони і тяжкі, не полагоджені ще наслідки Світової війни ставили особливі труднощі. Але вони успішно поборюються завдяки живому спочуттю і співділанню в сім єднанню наукових сил обох частин нашої землі, що виявляє особливо наш західно-український науковий осередок – наша львівська безтитульна, але многозаслужена і славна в розвою української науки Західно-Українська Академія Наук – “Наукове Товариство імени Шевченка”, котрої нинішній голова академик Кирило Осипович Студинський приймає безпосередню діяльну участь в організації занять Комісії Західньої України – являється її фактичним {стор. 93} співпровідником…” [6, 96].
Про ставлення Наукового Товариства до ВУАН ми можемо бачити зі слів К. Студинського, зокрема він писав: “З великою радістю повитало Наукове Товариство ім. Шевченка основання Всеукраїнської Академії Наук у Києві в р. 1918. Перші її літа існування переходили серед важких відносин. Замітне, що в 1920 Академія не могла видати ні одної книжки. З хвилею, як Академія перейшла на державні кошти (1924) збільшилася сильно її наукова робота… Під проводом академіків зараз працює в ній 280 співробітників з поміж старших учених і молоді. Наукова праця в самій Академії та в сотці інших, наукових інституціях, розсіяних в Україні, обезпечила українській науці почесне місце не тільки серед Словянщини але в цілому культурному світі” [7, 16].
Активізація наукових контактів ВУАН та НТШ, зміни на краще у книгообміні між УСРР та Західною Україною завдячували, насамперед, тій бурхливій діяльності, яку розгорнув із поверненням на Батьківщину в березні 1924 р. колишній (1897–1913) голова НТШ М. Грушевський. Важливу роль у налагодженні зв’язків із закордонними українськими науковцями, наданні ВУАН не лише формально (за назвою), а й фактично всеукраїнського характеру в цей час відіграли особисті дружні стосунки М. Грушевського з тогочасним головою Наукового товариства ім. Шевченка у Львові – К. Студинським.
Можливість друкувати свої праці в Радянській Україні мала велике значення для західноукраїнських науковців. Переважна більшість з них практично жили з видання цих праць. Вони, як писав Студинський, “найшли нове поле до поширення своїх праць і думок, а за велику пошану вибором членами Академії, можуть віддячити тільки щирою вдячністю і здвоєною науковою роботою” [7, 16].
К. Студинський брав активну участь у конфлікті між М. Грушевським з одного боку, та А. Кримським й С. Єфремовим – з іншого, – що загострився в жовтні-листопаді 1927 р., досягнув свого апогею навесні-влітку 1928 р. У цей складний час, напередодні й в процесі зміни академічного керівництва, у львівському “Ділі” з‘явився допис К. Студинського з Києва, датований 3 травня 1928 р., під назвою “За Українську Академію наук”. У даному дописі, в цілому досить стриманому, попередній Президії ВУАН закидалося недостатнє залучення до постійної штатної роботи в Академії науковців із західноукраїнських земель та засилля у ній академіків-росіян й “малоросів” (тобто тих, хто, за словами голови НТШ, “нехтував {стор. 94} українською мовою”, будучи українцем за походженням) [3, 1].
У дописі К. Студинського, в цілому досить стриманому, попередній Президії ВУАН закидалося недостатнє залучення до постійної штатної роботи в Академії науковців із західноукраїнських земель та засилля у ній академіків-росіян й “малоросів” (тобто тих, хто, за словами голови НТШ, “нехтував українською мовою”, будучи українцем за походженням). У статті були використані окремі матеріали “Висновків і пропозицій комісії НКО по обслідуванню Всеукраїнської Академії наук”, які були підготовлені на початку 1928 р. за наслідками ревізії стану справ в Академії. У документі, зокрема, зауважувалося, що старим керівництвом ВУАН було “занедбано притягнення українських наукових сил зі закордону, не звернено відповідної уваги до притягнення наукових сил з Галичини і цілої Західної України” [2, 152–153]. Надзвичайно цікаво те, що для чекістів не було сумніву: автором або принаймні інспіратором цих публікацій був Грушевський. “Виступ Студинського, – читаємо в одному повідомленні від 9 жовтня 1928 р. – виходив, зрозуміло, від всієї групи Грушевського і мав на меті зміцнення позицій саме цієї групи” [6, 76].
19 червня 1928 р. Секретаріат ЦК КП(б)У видав постанову “Про ювілей академіка Студинського” в якій йшлося: “Дозволити Наркомпросу прийняти участь у проведенні святкування ювілею академіка Студинського з тим, щоб використати для виступу перед робітниками і селянами Галичини по питанню про досягнення України в області науки і літератури и т.д. [4, арк. 72]. З цієї постанови видно, що керівництво Радянської України розглядало ювілей Студинського не як вияв пошани, а як трибуну для виголошення власних лозунгів.
Саме в той час, коли в УСРР розгорталася антиєфремівська кампанія, то в закордонній українській пресі (окрім порівняно вузького кола комуністичних і близьких до них органів друку) вістря критики рівночасно спрямовувалося проти К. Студинського. Так, 2 жовтня 1928 р. Наркомос УСРР в зв’язку з наближенням 60-річчя з дня народження голови НТШ надіслав до ЦК КП(б)У інформаційного листа “Про участь НКО в ювілеї академіка К. Студинського”. У ньому йшлося: “В Галичині після відомої статті акад. Єфремова проти Студинського піднесена гостра кампанія під гаслами: “Більшовицький агент” і т. п. Ідуть балачки про те, що аби його скинути з голови Наукового товариства у Львові, взагалі створюють навколо нього тяжку атмосферу, що не виключає можливості навіть певних репресій з боку {стор. 95} польського уряду”. Далі в документі зауважувалося: “Поскільки фігура Студинського є дуже впливова в Галичині і нам надзвичайно корисна саме на посаді голови Наукового товариства, є потреба так планувати наші заходи, щоб вони не призводили до небажаних наслідків” [2, 156]. З метою моральної підтримки К. Студинського в листопаді-грудні 1928 р. Львів відвідали Ф. Я. Савченко та офіційний представник НКО УСРР, голова Укрнауки Ю. І. Озерський (1896–1937) [2, 156].
Проти С. Єфремова (особливо після арештів у “справі СВУ”) виступило також чимало співробітників ВУАН. Та до цього числа не належали ні М. С. Грушевський, ні галицькі науковці – дійсні члени ВУАН. У листопаді 1929 р. західноукраїнські науковці брали участь у засіданні Ради ВУАН, на якому зокрема було ухвалено резолюцію, спрямовану проти С. Єфремова. І хоча К. Студинський об‘єктивно критикував Єфремова, він, а також Ф. Колесса і В. Щурат, що втрьох приїздили до Києва, прилюдно відсепарувалися від цієї ганебної резолюції.
Після повернення додому вони вмістили у львівській пресі заяву, що в голосуванні резолюції в справі акад. Єфремова участі не брали. В цій замітці, зокрема, йдеться: “Підписані члени Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка подають до відома громадянства: 1) що на виїзд в наукових справах до Києва дістали від польської влади дозвіл із виразним жаданням не вмішуватися на Україні в ніякі політичні маніфестації під загрозою відмови паспортів на будуче для всіх членів Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка; 2) це домагання польської влади подали підписані зараз на вступі в Академію відповідальним чинникам і застерегли собі виразно, як громадяни іншої держави, аполітичне становище; 3) тому і в часі голосування при резолюції в справі акад. Єфремова і товаришів підписані не взяли ніякої участі” [2, 157].
Згадана заява викликала вкрай негативну реакцію партійного проводу УСРР. Розглянувши 3 січня 1930 р. виступ львівських членів ВУАН у “Ділі”, Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило дати директиву радянофільській пресі в Польщі повести відповідну кампанію проти академіків Студинського, Колесси та Щурата, які “не протестували перед громадянською думкою на умови, поставлені їм польським урядом при поїздці їх на Україну” [3, арк. 109]. Галицьким науковцям закидалося, що вони надто легко погодилися з забороною польської влади, що така позиція несумісна зі становищем “справжніх друзів {стор. 96} Радянської України”. Отже, закордонна прорадянська і комуністична преса мала “обстріляти” “заяву трьох академіків”, що розглядалася як вияв нелояльності до пануючого в УСРР режиму [2, с. 157].
У цей же час в Галичині з’являються публікації, які звинувачували Студинського у зв’язках з “большевиками”. Так, наприклад, у часописі “Нова Зоря” було опубліковано статтю “Українська наука в УСРР”. В ній гостро критикується думка Кирила Студинського щодо “матеріяльної і моральної підтримки радянської влади” української науки. У даній статті подається думка про те, що замість української культури більшовики фінансують різноманітне “дрантя”. Малися на увазі “Записки НТШ” [8, 6].
Тим не менше, синхронно з оприлюдненням львівською пресою неприхильних до К. Студинського нотаток С. Єфремова – 20 березня 1930 р. – голова НТШ листовно адресувався до Юрія Коцюбинського, якого відкликали з дипломатичної роботи у Варшаві до Харкова, з проханням полегшити долю Єфремова та інших оскаржених у “процесі СВУ”: “…Саме сьогодні прочитав я “Діло” ч. 62, а в ньому зізнання Єфремова, в якому він (цебто у щоденнику) писав: “Нехай собі Студинський зі Скрипником полюють добич!” Дійсно, здобув я “добич” дуже гірку! Та саме ті слова Єфремова велять мені просити Вас, щоби Ви, коли зможете, улекшити долю Єфремова і підсудних. Зробіть це в ім’я нашого духовного і культурного єднання” [11: 510].
В процесі слідства над Ф. Я. Савченком неодноразово називалося прізвище академіка ВУАН К. Студинського. Так у протоколі допиту від 22 травня згадується про ювілей М.С. Грушевського таким чином, що це був “смотр” “українських національних сил Наддніпрянщини”, який “дав привід УНДО під фірмою Наукового товариства імені Шевченка у Львові вислати до Києва своїх делегатів в особі… голови Наукового товариства – Студинського – й директора Національного музею у Львові, близького до Шептицького й клерикальних сил – Свєнціцького”, то 26 червня 1931 р. та ж сама подія подається у такому вигляді: “3 жовтня 1926 р., коли делегатами від УНДО (про НТШ взагалі не згадується) на ювілей Грушевського приїздили Студинський і Свєнціцький, з‘явилася можливість… встановити єдиний фронт між фашистським Львовом і націонал-соціялістичним і шовіністичним Києвом і Харковом” [2, с. 100–101].
Після трагічних подій 1933 р. західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від {стор. 120} своїх академічних зарплат [1, 254].
Наприкінці 1933 р., вже після виключення галицьких науковців зі складу ВУАН, у республіканському офіціозі було вміщено статтю, де зводився брудний наклеп на К. Студинського. Він називався вченим у лапках, науковцем “од дворушництва”, “ундівським лазутчиком”, “наймитом польського імперіалізму”. [2, 171]. До цього додавався ще й закид за публікацію у 1927 р. матеріалів про подорож до УСРР, де, зокрема, містилися такі рядки: “Два секретарі нар[одного] комісара освіти Ерстенюк і Бадан – галичане. Хоча не знайомі раніше, вітаємося як браття”. Оскільки останні на той час вже були репресовані, це давало “підстави” залучити й К. Студинського до фантомної “контрреволюційної шпигунської організації”. Отже, якщо статті К. Студинського про власний побут в УСРР 1927 р. викликали роздратування у некомуністичних національних колах Західної України, які вважали їх “глоріфікацією більшовицького режиму”, то й пильне око харківського газетяра зразка 1933 р., свого боку, вишукувало у тих самих публікаціях “контрреволюцію” і бачило в них емісара закордонних “центрів”, який налагоджував зв’язки з місцевими “шкідниками” [2, 171–172]. Пізніше Студинського взагалі назвали “фашистом”.
Відновлено Кирила Студинського лише у 1939 р. після входження радянських військ на Західну Україну.
Він одразу ж активно включається в активне суспільно-політичне життя. Зокрема, до Студинського звертається проф. Тихонов з проханням, щоб могила І. Федорова, як пам’ятник першодрукаря, була приведена до порядку [9, арк. 130].
Був причетним К. Студинський і до останніх зборів НТШ, на яких було оголошено про саморозпуск. Зокрема, у кінцевій промові він зазначив, що останні збори Наукового товариства ім. Шевченка зрозуміли вагу хвилини, бо винесли таке, а не інше рішення. Він вказав на великий рівень науки в СРСР і в УРСР, а також згадав про всіх голів Товариства, які незважаючи на важкі умови працювали для розвитку української науки [10, 83–84]. Майно Товариства передавалося ВУАН.
Грицак Я. Наукове товариство ім. Т.Шевченка // Львів. Історичні нариси. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1996. – С. 249–254.
{стор. 98} Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20–50-ті роки ХХ ст. – К.: Наук. думка, 1994. – 351 с.
Студинський К. За Українську Академію Наук // Діло. – Ч. 105 (11.358). – 13 травня 1928. – С. 1–2.
Центральний державний архів громадських об‘єднань України у м. Києві (далі – ЦДАГО України). – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 34. – Арк. 72.
ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 7. – Арк. 109.
Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД: Трагічне десятиліття:1924-1934. – К.: Україна, 1996. – 335 с.
Студинський К. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1873–1928) // ЗНТШ. – Т. CL. – Львів, 1929. – С. ХІ–ХVІІІ.
Українська наука в УСРР // Нова Зоря. – 18. Травня 1930. – С. 6.
Центральний державний історичний архів України у м. Львові. – Ф. 362 (Студинський – академік). – Оп. 1. – Спр. 61 (Тези доповідей, протоколи засідань історично-філологічної секції ВУАН, листи та інші матеріали про зв’язки з Всеукраїнською академією наук у Києві та діяльність його як дійсного члена ВУАН з 1924). – 207 арк.
Протокол надзвичайних зборів Наукового товариства ім. Шевченка у Львові про саморозпуск // Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. – Т. 1 (1939–1953). – К.: “Наукова думка”, 1995. – С. 79–84.
Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – 648 с.